Невивчені уроки Чорнобиля

Двадцять шість років минуло відтоді, як світ приголомшила найбільша у ХХ столітті техногенна катастрофа — вибух 4-го реактора Чорнобильської АЕС. Час поступово розставляє все на свої місця. Залишилася тільки одна «біла пляма» у цій катастрофі: юридично визнати, що причина аварії — не дії персоналу, а прорахунки, вади реактора РВПК-1000. А персонал просто «реалізував» ці прорахунки.


 Для розслідування причин аварії на ЧАЕС було створено урядову комісію, результати її роботи слугували вагомими доказами в суді, який винними в аварії визнав шістьох працівників Чорнобильської АЕС на чолі з директором. Тобто вину поклали тільки на персонал АЕС, при цьому нікого з вищих інстанцій (Міністерство енергетики та електрифікації, Атомнагляд, Інститут ядерної енергії ім. Курчатова як генпроектувальник і науковий керівник РВПК тощо), без дозволу яких проведення будь-яких експериментів на АЕС неможливе, не притягнули до відповідальності. Хоча якби СРСР був правовою державою, цього суду над персоналом взагалі не проводили б. У Правилах ядерної безпеки для реакторів чітко зазначено, що система аварійного захисту реактора мала бути спроектована таким чином, аби могла привести його в підкритичний стан з будь-якого режиму роботи ядерного реактора. 4-й реактор ЧАЕС почав розганятися і вибухнув після натискання кнопки АЗ-5, яка й запустила той самий неправильно спроектований аварійний захист.

фото Василя Артюшенка

Сам проект реактора РВПК-1000 — дітище Курчатовського інституту. Серед найбільш значущих осіб проекту — керівник інституту академік А.Александров (на момент аварії — президент Академії наук СРСР), академік М.Доллежаль та ін.

На час Чорнобильської катастрофи в СРСР експлуатувалося 14 реакторів типу РВПК-1000. З них чотири — на Чорнобильській АЕС, чотири — на Курській, чотири — на Ленінградській і два — на Смоленській АЕС.



Відразу після аварії було розроблено комплекс заходів для підвищення надійності РВПК-1000, і ці заходи були обов’язковими для всіх вище перелічених АЕС із реакторами РВПК-1000. Ось цей комплекс заходів і є ключем до розуміння причини аварії на ЧАЕС, оскільки ясно, що якщо, наприклад, автомобіль розбився через несправність гальм, то реконструювати треба саме гальма, а не карбюратор.

Юридично не оприлюднення справжніх причин аварії оформили досить банально — розділили кримінальну справу про аварію на ЧАЕС на дві частини, і ту, яка стосувалася якості проекту РВПК-1000, нібито відправили на дослідування, а насправді надійно заховали в архівах Москви. Відповідь на запитання, чому це зробили, лежить на поверхні: щоб урятувати «обличчя» радянської атомної науки, а особливо тих, хто розробив цей проект. Зробити це примусив страх, що справжні дані про аварію на ЧАЕС розвінчають міф про якість спеціалістів Курчатовського інституту та інших НДІ і проектно-конструкторських організацій, причетних до проекту РВПК. Тоді багато країн у світі замисляться над доцільністю співпраці в галузі атомних технологій і проектів АЕС, розроблених як у цих інститутах, так і в Росії загалом.

Серед експлуатаційного персоналу атомних електростанцій задовго до аварії на ЧАЕС ходили чутки, що деякі фахівці-реакторники критично оцінювали проект РВПК-1000 і, понад те, подавали свої викладки та розрахунки, в яких доводили неспроможність проекту і великий ризик аварії, у вищі інстанції (Атомнагляд, керівні органи КПРС тощо). Звісно, це не могли бути публічні дебати про вади проекту. Але контраргументи влади були непохитні: і в Курчатовському інституті, і в інших причетних до проекту відомствах працюють академіки, доктори наук, а ти, мовляв, хто такий? Я був очевидцем розмови, під час якої співробітник Держатомнагляду СРСР О.Ядрихінський підтвердив, що він подавав службову записку «нагору» ще до аварії на ЧАЕС, у якій доводив розрахунками, що реактор РВПК-1000 може вибухнути при певних параметрах його експлуатації.

Остаточні умови для ядерної аварії саме на ЧАЕС склалися, коли було прийнято рішення про вилучення з активної зони реактора всіх додаткових поглиначів (ДП), які почали ставити після «перепалу» технологічного каналу (ТК) на Ленінградській АЕС 1975 року і які слугували для стабілізації нейтронного поля в реакторі. Подію вилучення ДП навіть відзначили державними нагородами — врученням премії Ленінського комсомолу авторам та учасникам.

Перелік недоліків реактора РВПК-1000 досить широкий: різні спеціалісти налічують від 15 до 32 прорахунків і навіть відхилень від діючих на той час норм ядерної безпеки. Найголовніший недолік — це позитивний паровий коефіцієнт реактивності, який, поза сумнівом, зіграв основну роль в аварії 4-го реактора ЧАЕС. На практиці він проявляється так: якщо в активній зоні реактора зменшується кількість теплоносія (води) або ж теплоносій закипає, то через нейтронно-фізичні характеристики активної зони реактора починається мимовільне збільшення потужності (розгін), внаслідок якого теплоносій ще більше закипає (випаровується), тобто теплоносія стає ще менше в активній зоні, що, своєю чергою, призводить до збільшення потужності реактора. І так триватиме до повного зневоднення активної зони та руйнування реактора. Цей розгін реактора повинен компенсуватися системою управління і захисту (СУЗ) реактора, а розрахунки критиків проекту РВПК і режими, які виникали на практиці під час експлуатації реактора, свідчать, що можливий такий режим, коли СУЗ реактора не впорається. Найгірше в цьому прорахунку те, що його неможливо усунути без повної переробки всього проекту РВПК. Тому всі реактори РВПК-1000, які залишилися в експлуатації на російських АЕС, експлуатуються з цим порушенням норм ядерної безпеки.

Курчатовський інститут «примудрився», наприклад, порушити навіть діючі в СРСР Правила ядерної безпеки реакторів, відповідно до яких у реакторі має бути, щонайменше, дві системи безпеки, котрі мають діяти незалежно одна від одної, тобто бути побудованими на різних принципах, і кожна з цих систем могла привести ядерний реактор у підкритичний стан незалежно одна від одної. У РВПК-1000 тільки штучно, перейменуванням, а не функціонально стержні СУЗ розділили на дві групи. Інших систем безпеки, які діяли б за іншим принципом, у РВПК немає. Загалом у доблесному інституті захвалені вчені зуміли створити ядерний реактор із вибуховою властивістю.

Останній реактор РВПК-1000 в Україні було зупинено у 2000 році. Але реактори цього типу продовжують експлуатуватися в Росії. Смоленська АЕС із трьома енергоблоками на реакторах РВПК-1000 розміщується на р. Десні (притока Дніпра — головної водної артерії України), а Курська АЕС із чотирма реакторами РВПК-1000 — на притоці Десни, р. Сейм. Це означає, що всі скидання і викиди з цих АЕС негайно опиняються в Україні. Більше того, наш гіркий досвід засвідчив, що ядерні аварії не знають кордонів.

В Україні на цей час експлуатуються 15 атомних реакторів типу ВВЕР (PWR) на чотирьох АЕС, окрім того, планується будівництво ще двох реакторів цього ж типу на Хмельницькій АЕС. Проекти всіх цих реакторів розроблено в Росії фахівцями тих самих інститутів і установ, представниками тієї самої школи, які проектували РВПК. Більше того, одному з провідних проектних інститутів Росії в галузі атомних технологій присвоєно ім’я М.Доллежаля, одного зі «співавторів» найбільшої техногенної катастрофи у світі. Це означає, що ми маємо справу з «фірмами», м’яко кажучи, з «підмоченою» Чорнобилем репутацією.

Україна має можливість співпрацювати в галузі ядерних технологій із будь-якими розвиненими країнами. Але вибір незмінно падає тільки на Росію: проект реактора ВВЕР, паливо для нього, технологія виробництва власного палива для АЕС тощо. Пояснення цього «феномена» одне — атомному лобі України легше «дерибанити» (у Росії це називається «пилить») бюджетні гроші України з атомним лобі Росії. Тому маємо те, що маємо. Хоча абсолютно ясно, що співпраця в ядерній галузі тільки з технологічно відсталою Росією загрожує національній безпеці України, зокрема і з погляду монополізації цієї галузі однією країною-постачальником. Яскравим прикладом цього може слугувати проблема російсько-українських газових угод.

На неблагополучний стан ядерної галузі в самій Росії вказують деякі події, свідками яких став світ. Так, на саміті країн-донорів у Києві 26 квітня 2011 року, присвяченому 25-річчю Чорнобильської катастрофи і збиранню коштів на будівництво «Укриття-2», перший віце-прем’єр міністр Росії І.Сєчін у присутності близько 40 представників країн-донорів гучно заявив, що в Росії через аварію на японській АЕС було проведено стрес-тести на всіх вітчизняних АЕС. «Протестували» їх на те, що вони витримають землетрус потужністю 10 балів і припливну хвилю цунамі заввишки 14 метрів. За заявою І.Сєчіна, усі російські АЕС стійкі до таких викликів природи. Будь-яка розсудлива людина знає, що таких хвиль у Росії не може бути на жодній із річок, на яких розміщуються АЕС. Що стосується землетрусів, то жодна з АЕС не проектувалася на сейсмонебезпеку понад шість балів. Свідченням цього слугує історія Кримської АЕС: перед її здачею в експлуатацію 1988 року з’ясувалося, що в Криму можуть бути землетруси до восьми балів, а проектували АЕС на шість балів. Відтак Кримську АЕС просто закрили. Як же АЕС у Росії витримали б, бодай теоретично, такі землетруси й цунамі, коли навіть відповідних проектів атомних станцій немає? Виходить, що вся ця історія зі стрес-тестами — просто брехня на державному рівні.

Або ще приклад. На провідних телеканалах Росії глава «Росатома» С.Кірієнко доповідає В.Путіну, що в Росії будують АЕС, які витримують падіння літака. Ну а як тоді бути з реальністю? У 1986 році під час засипання аварійного 4-го реактора ЧАЕС один із вертольотів не влучив і на парашуті спустив «мішок» із сумішшю піску, доломіту вагою близько двох тонн на покрівлю центрального залу 3-го реактора. Той пробив дах наскрізь і впав, на щастя, поруч із реактором. Падіння літака призвело б до значно гірших наслідків. А в Росії експлуатуються 11 реакторів, аналогічних чорнобильським.

Ось ця «реклама», побудована на відвертій неправді, має як мінімум насторожити. Тим більше що гіркий досвід такого блефу вже є: на початку 80-х років один із творців проекту реактора РВПК академік М.Доллежаль заявив у центральній пресі, що реактор РВПК-1000 настільки надійний і безпечний, що його можна ставити хоч на Красній площі в Москві. Як відомо, практика засвідчила протилежне. Висновок напрошується сам собою: не можна впроваджувати технології, безпека яких не доведена достовірно, щоб не довелося потім звертатися до світу з простягненою рукою по допомогу, як це було аж до чвертьстолітнього «ювілею» Чорнобильської катастрофи.

Прикладом зваженого підходу може бути Німеччина, яка після об’єднання в 1990 році закрила АЕС «Норд», на яких експлуатувалися реактори ВВЕР, аргументуючи цей крок тим, що зазначений реактор не відповідає нормам ядерної безпеки. Та й Європейський Союз рекомендує своїм новим членам відмовитися від експлуатації російських ВВЕР з тих самих причин. Зовсім недавно у ЗМІ з’явилася інформація, що Польща вирішила побудувати першу АЕС на своїй території. Найцікавіше, що в тендері на вибір проекту і на будівництво АЕС Росії немає взагалі, а тільки Франція і дві американсько-японські компанії. Просто за кордоном розуміють, що конструктор «Москвича» ніколи не створить «Мерседес».

У самій же Україні комерційний, бізнесовий підхід до ядерних технологій вочевидь узяв гору над професійним. Взагалі, стан справ у нашій атомній енергетиці викликає серйозне занепокоєння. Впадає в око відсутність комплексного підходу у вирішенні проблем — створення безпечного геологічного сховища для поховання високоактивних РАВ і РАВ, які містять трансуранові ізотопи, інфраструктури для зняття АЕС з експлуатації (насамперед ЧАЕС) тощо. До управління і контролю в атомній галузі залучаються кадри, досить далекі від атомної тематики. Так, недавно по телевізору виступає чоловік, якого я знаю як дуже далекого від атомних реакторів, і розповідає про переваги ВВЕР перед іншими типами ядерних реакторів. І я з величезним подивом дізнаюся, що він, виявляється, вже виконавчий директор НАЕК «Енергоатом». Або ж у прямому ефірі чую, як доктор наук, що має прямий стосунок до ядерних реакторів, плутає одне з фундаментальних понять фізики ядерних реакторів — миттєві нейтрони і швидкі нейтрони.

Для того, щоб сталася якась подія, потрібні необхідні і достатні умови. Необхідні умови для ядерних катаклізмів в Україні вже є, але щоб вони не стали достатніми, треба докорінно переглянути політику в ядерній галузі. Ми просто зобов’язані це зробити.

Про автора. Анатолій Олексійович Грицак — інженер-атомник. На час аварії на ЧАЕС керував першим енергоблоком, свідок самої аварії і ліквідатор її наслідків.

Автор: Анатолій Грицак

ИСТОЧНИК