Оглядовий лист ВАСУ від 14.08.08 № 1406/100/13-08 Про практику застосування законодавства з питань пенсійного забезпечення Адміністративним судам України

Узагальнення судової практики

 14.08.2008

Про практику застосування законодавства з питань пенсійного забезпечення

Адміністративним судам України

“Про практику застосування законодавства з питань пенсійного забезпечення (за результатами справ, розглянутих Вищим адміністративним судом України у касаційному порядку)”

Оглядовий лист від 14.08.08  № 1406/100/13-08

Із змінами і доповненнями, внесеними листом Вищого адміністративного суду України

від 18.09.08 № 1547/100/13-08

 У порядку інформації та для врахування при розгляді справ надсилається огляд судової практики Вищого адміністративного суду України застосування законодавства України з питань пенсійного забезпечення.

 1. Допомога на оздоровлення не є складовою заробітної плати, а тому не враховується при призначенні пенсій державним службовцям.

 У березні 2005 року гр. О. звернулася до суду зі скаргою на дії районного управління Пенсійного фонду України щодо відмови у перерахунку пенсії з урахуванням надбавки за вислугу років в розмірі 40% посадового окладу, матеріальної допомоги та премії.

 Рішенням місцевого суду від 15 квітня 2005 року та ухвалою апеляційного суду від 4 жовтня 2005 року скаргу гр. О. задоволено.

 Перевіряючи рішення судів у касаційному порядку та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України зазначив наступне.

 Судами першої та апеляційної інстанції не було досліджено доказів стосовно того, чи отримувала гр. О. під час роботи у податкових органах 40% надбавку до посадового окладу за вислугу років, так як у довідках органу державної податкової інспекції зазначено відсоток надбавки за безперервну службу на аналогічній посаді, а відсоток такої надбавки відповідно до статті 33 Закону України “Про державну службу” залежить від індивідуального стажу державної служби.

 Крім того, Вищий адміністративний суд України вказав, що в порушення зазначеної норми, судами попередніх інстанцій не вірно включено матеріальну допомогу на оздоровлення до заробітної плати державного службовця.

 (пункт 1 у редакції листа Вищого адміністративного

  суду України від 18.09.2008 № 1547/100/13-08)

 2. Період роботи на посадах в Інституті підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України включається до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до Закону України “Про прокуратуру”, працівникам, яким присвоєні класні чини.

 У січні 2006 року гр. К. звернулася до суду з позовом до районного управління Пенсійного фонду України про скасування рішення комісії районного управління Пенсійного фонду України від 23 грудня 2005 року про відмову в призначені пенсії відповідно до вимог Закону України “Про прокуратуру”.

 Постановою місцевого суду від 06 лютого 2006 року позов задоволено.

 Постановою апеляційного загального суду від 30 березня 2006 року постанову суду першої інстанції змінено, позов задоволено частково. Рішення комісії районного управління Пенсійного фонду України від 23 грудня 2005 року скасовано. Зобов’язано відповідача призначити гр. К. пенсію відповідно до Закону України “Про прокуратуру” з 1 вересня 2005 року та зарахувати до десятирічного стажу роботи на посадах прокурорів та слідчих роботу в Інституті підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України – 2 роки 3 місяці 5 днів: з 5 грудня 1996 року по 14 жовтня 1997 року на посаді доцента кафедри участі прокурора в розгляді справ у судах – старшого прокурора відділу прокуратури України та старшого викладача кафедри нагляду за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю – прокурора відділу прокуратури України, та з 1 квітня 1998 року по 7 вересня 1999 року на посаді завідуючого кафедри нагляду за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю – начальника відділу Прокуратури України.

 Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що посади, які обіймала позивач в Інституті підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України, входять в поняття “прокурор”, а тому вона має право на пенсію відповідно до Закону України “Про прокуратуру”.

 Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що гр. К. з 25 серпня 1975 року по 03 травня 1984 року (8 років 8 місяців 9 днів) працювала в органах прокуратури на посадах помічника прокурора та заступника прокурора району. З 13 листопада 1990 року по 07 вересня 1999 року та з 08 вересня 2004 року по 31 серпня 2005 року, маючи класні чини прокурора (молодший радник юстиції, радник юстиції, старший радник юстиції) працювала в структурному підрозділі Прокуратури СРСР, Прокуратури України – Інституті підвищення кваліфікації на посадах старшого викладача, доцента, завідувача кафедри, директора інституту, які прирівнюються до відповідних посад апарату прокуратури. На прокурорських посадах в інституті гр. К. працювала 9 років 7 місяців 17 днів, загальний стаж на прокурорських посадах – 18 років 3 місяці 26 днів.

 Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив таке.

 Статтею 56 Закону України “Про прокуратуру” визначено, що під поняттям “прокурор” у статті 50¹ цього Закону слід розуміти: Генеральний прокурор України та його заступники, підпорядковані прокурори та їх заступники, старші помічники і помічники прокурора, начальники управлінь і відділів, їх заступники, старші прокурори і прокурори управлінь і відділів, які діють у межах своєї компетенції.

 Відповідно до статті 50¹ Закону України “Про прокуратуру” прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі із стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

 До 20 річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, перелічених у статті 56 Закону України “Про прокуратуру”, зокрема, робота на посадах в науково-навчальних закладах Прокуратури України працівникам, яким присвоєно класні чини.

 Наказом Генерального прокурора України від 16 жовтня 1996 року № 164-ш Інститут підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України був включений в структуру Прокуратури України як підрозділ на правах управління та визначено відповідність посад працівників інституту посадам працівників Прокуратури України.

 Позивач працювала в інституті на посадах, які відповідають посадам Прокуратури України, що підтверджено записами у трудовій книжці, наказами про нагородження та наказами про присвоєння чергових класних чинів.

 Таким чином, період роботи гр. К. на посадах в Інституті підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України повинен бути зарахований до стажу роботи на посадах прокурорів та слідчих, а тому позивач має право на призначення пенсії відповідно до Закону України “Про прокуратуру”.

 3. Посади, перебування на яких дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до статті 24 Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, містяться у Переліку посад наукових (науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій, вищих навчальних закладів III – IV рівнів акредитації, який затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

 У липні 2003 року гр. О. звернувся до суду з позовом до районного управління Пенсійного фонду України про призначення йому пенсії відповідно до Закону України “Про наукову і наукову-технічну діяльність”.

 Рішенням місцевого суду від 29 грудня 2003 року позов задоволено.

 Ухвалою апеляційного суду від 19 квітня 2004 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

 Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач працював на підприємстві, яке займалося науково-технічною діяльністю, з 01 квітня 1972 року по 04 лютого 1994 року на посадах провідного інженера відділу ультразвукової технології, завідувача сектора цього ж відділу, заступника завідувача відділу та завідувача технологічного відділу очистки. Загальний стаж роботи позивача становить 25 років, стаж на зазначеному підприємстві – 21 рік.

 За результатом перегляду рішень судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив наступне.

 Відповідно до статті 24 Закону України “Про наукову і наукову-технічну діяльність” право на пенсію наукового працівника мають чоловіки при досягненні пенсійного віку за наявності стажу роботи не менше 25 років у тому числі стажу наукової роботи не менше 20 років.

 Перелік посад наукових (науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій, вищих навчальних закладів III – IV рівнів акредитації, перебування на яких дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до цієї статті, затверджується Кабінетом Міністрів України.

 Відповідно до Переліку посад наукових (науково-педагогічних) працівників державних підприємств, установ, організацій, перебування на яких дає право на призначення пенсій та виплати грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до статті 24 Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 листопада 2001 року № 1571 (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2004 року № 257), посади, які займав позивач, дають право на призначення йому пенсії наукового працівника.

 4. Винагорода за винахід не включена у Перелік видів оплати праці та інших виплат, на які не нараховується збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1998 року № 697,а тому враховується при нарахуванні пенсії.

 В липні 2003 року гр. С. звернувся до районного управління Пенсійного фонду України із заявою про проведення перерахунку пенсії й просив при її обчисленні врахувати винагороду за винахід, яка сплачувалася в період роботи, що увійшла до наукового стажу, але не була врахована при призначенні пенсії.

 Оскільки в задоволенні заяви було відмовлено, у вересні 2003 року звернувся до суду за захистом порушених прав, вважаючи дії суб’єкта владних повноважень протиправними.

 Вирішуючи спір, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, висловив позицію, відповідно до якої винагорода за винахід не включається до сум заробітної плати, з якої обчислюються пенсії, призначені на підставі Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”.

 Перевіряючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив наступне.

 Згідно зі статтею 24 Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, яка регулює питання пенсійного забезпечення та соціального захисту наукового працівника, пенсії науковим працівникам призначаються виходячи із сум заробітної плати наукового працівника, що визначається відповідно до статей 65 і 66 Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

 Частина перша статті 66 зазначеного Закону визначає, що у заробіток для обчислення пенсій включаються всі види оплати праці, на які за діючими правилами нараховуються страхові внески, крім виплат одноразового характеру, не обумовлених діючою системою оплати праці (компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога та інші), перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України.

 На виконання вимог статті 66 цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1998 року № 697 затверджено Перелік видів оплати праці та інших виплат, на які не нараховується збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій.

 Винагорода за винахід не включена у зазначений Перелік, а тому має враховуватися при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій.

 5. Відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України” від 17 листопада 1999 року № 1222-XIV дія статті 53 Закону України “Про пенсійне забезпечення” поширюється на працівників з числа осіб льотно-інструкторського складу організацій ДТСААФ, які вийшли на пенсію до набрання чинності цим Законом.

 У квітні 2004 року гр. М. звернувся до суду з позовом до районного управління Пенсійного фонду України про перерахунок пенсії відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України” від 17 листопада 1999 року № 1222-XIV та просив стягнути з відповідача суму невиплаченої пенсії з 01 грудня 2003 року по 01 червня 2006 року та зобов’язати відповідача виплачувати пенсію з 01 червня 2004 року в підвищеному розмірі, оскільки він був льотчиком-інструктором, а потім був командиром авіаційної ланки та входив в склад осіб льотного екіпажу повітряних суден цивільної авіації.

 Ухвалою апеляційного суду від 30 серпня 2004 року залишено без змін рішення місцевого суду від 01 червня 2004 року, яким позовні вимоги гр. М. задоволено.

 Вищий адміністративний суд України, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального закону, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та скасування ухвалених у справі судових рішень з огляду на таке.

 Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що гр. М. з 1970 року по 1992 рік працював в Луганському учбовому авіацентрі ДТСААФ на посадах льотно-інструкторського і командно-льотного складу, льотчиком-інструктором. Має свідоцтво льотчика авіації ДОСААФ СРСР та льотну книжку цивільної авіації. З 26 грудня 1990 року йому, як працівнику складу цивільної авіації, за вислугу років призначена пенсія на підставі статті 53 Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

 Відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України” до статті 53 Закону України “Про пенсійне забезпечення” були внесені зміни, які надали особам льотних екіпажів повітряних суден цивільної авіації (пілотам, штурманам, бортінженером, бортрадистам, льотчикам-наглядачам) і бортоператорам, які виконують спеціальні роботи в польотах) та особам з цього числа, які вийшли на пенсію до набрання чинності цим Законом, право на перерахунок пенсії.

 Оскільки у 1990 році позивачу була призначена пенсія як працівнику складу цивільної авіації за вислугу років на підставі статті 53 Закону України “Про пенсійне забезпечення”, то суди дійшли до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

 6. Право на пенсію за вислугу років, передбачену пунктом “б” статті 12 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”, незалежно від часу звільнення зі служби мають особи, які звернулися за нарахуванням такої пенсії в період з 06 серпня 2002 року по 29 квітня 2006 року.

 У січні 2006 року гр. Ш. звернувся до суду з позовом до Служби безпеки України про призначення пенсії на підставі пункту “б” статті 12 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”.

 Постановою місцевого суду від 30 березня 2006 року позов задоволено.

 Ухвалою апеляційного суду від 14 червня 2006 року постанову суду першої інстанції залишено без змін.

 Судами встановлено, що позивач був звільнений з військової служби 30 липня 1992 року. На час звільнення вислуга років в збройних силах становила 19 років 5 місяців 7 днів.

 Відповідно до пункту “б” статті 12 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб” (в редакції на час звернення позивача за призначенням пенсії) право на пенсію за вислугу років мали особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв’язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, – незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

 За змістом зазначеної норми, в редакції чинній з 06 серпня 2002 року по 29 квітня 2006 року, незалежно від підстав та часу звільнення, правом на призначення пенсії за вислугу років користувалися перелічені в цій статті особи, які досягли на час звернення за призначенням пенсії 45-річного віку, мали загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ (крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв’язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння).

 Судами встановлено, що на час звернення за призначенням пенсії позивач досяг 45-річного віку та мав загальний трудовий стаж більше 25 років.

 Таким чином, колишні військовослужбовці, які звернулися за нарахуванням пенсії за вислугу років, передбачену пунктом “б” статті 12 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” в період з 06 серпня 2002 року по 29 квітня 2006 року, мають право на призначення такого виду пенсії, незалежно від часу звільнення зі служби.

 7. Законом України “Про внесення змін до статті 43 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 15 червня 2004 року № 1769-IV премії віднесені до додаткових видів грошового забезпечення, тому лише з моменту набрання чинності зазначеним Законом враховуються при нарахуванні пенсій військовослужбовцям.

 У червні 2006 року гр. Г. звернувся до суду із позовом до обласного військового комісаріату про перерахунок пенсії. Просив суд зобов’язати відповідача перерахувати йому пенсію з 1995 року по 2006 рік, з урахуванням премії у розмірі 33,3%, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців” від 22 травня 2000 року№ 829.

 Ухвалою апеляційного суду від 22 серпня 2006 року залишено без змін постанову місцевого суду від 26 червня 2006 року, якою позовні вимоги задоволено частково. Зобов’язано відповідача зарахувати премію в грошове забезпечення, з якого нараховується пенсія позивачу. Провести перерахунок розміру пенсії та виплатити донараховану суму пенсії за період з 13 серпня 1998 року по 01 січня 2005 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

 Судами встановлено, що позивачу у зв’язку зі звільненням з військової служби в запас з 13 серпня 1998 року призначена пенсія. На день звільнення він отримував 33,3% премії, але при призначенні пенсії її враховано не було.

 Задовольнивши позов частково, суди попередніх інстанцій виходили з того, що премія є одним із видів додаткового щомісячного грошового забезпечення і підлягає врахуванню при обчисленні розміру пенсії.

 Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.

 Відповідно до частини третьої статті 43 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, в редакції чинній на час припинення позивачем військової служби, пенсії особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей обчислювалися з грошового забезпечення. При цьому для обчислення пенсій враховувалися відповідні оклади за посадою, військовим чи спеціальним званням, процентна надбавка за вислугу років, надбавки за вчене звання і вчену ступінь, кваліфікацію і умови служби у порядку і розмірах, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

 За правилами пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей” від 17 липня 1992 року № 393 пенсії обчислюються з таких видів грошового забезпечення: окладу за останньою штатною посадою, займаною перед звільненням; окладу за військове або спеціальне звання; процентної надбавки за вислугу років; додаткових видів грошового забезпечення, що надаються щомісяця (надбавки за вчене звання і науковий ступінь, кваліфікацію та умови служби).

 Законом України “Про внесення змін до статті 43 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 15 червня 2004 року № 1769-IV статтю 43 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” доповнено новою частиною дев’ятою, за змістом якої при обчисленні пенсій військовослужбовців у розрахунок включаються щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії у розмірах, встановлених законодавством на день призначення цих пенсій.

 З огляду на викладене Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що премія, яку отримував позивач під час проходження служби, до набрання чинності зазначеним Законом, не відноситься до додаткових видів грошового забезпечення, а тому висновок судів є помилковим, а правові підстави для задоволення позову у цій частині відсутні.

 8. Проходження строкової військової служби за призовом є обов’язком громадянина, ухилення від якого тягне за собою відповідальність у встановленому чинним законодавством порядку, а тому будь-які обмеження трудових прав особи, пов’язані з проходженням такої служби, не допускаються.

 У липні 2004 року гр. Т. звернувся до суду з позовом на дії районного управління Пенсійного фонду України.

 Свої позовні вимоги мотивував тим, що з грудня 2003 року він працює гірничим робочим очисного забою 5 розряду з повним робочим днем у шахті. Загальний стаж на підземних роботах з повним робочим днем у шахті становить 25 років 9 місяців 19 днів.

 Звернувшись до районного управління Пенсійного фонду України про призначення пенсії за пільговим стажем, гр. Т. було відмовлено у призначенні такої пенсії у зв’язку з відсутністю у нього необхідного пільгового стажу – 25 років. При цьому, на думку позивача, працівники Пенсійного фонду України безпідставно не зарахували до його стажу 2 роки 18 днів служби в Радянській Армії.

 Гр. Т. вважає відмову у призначені пенсії необґрунтованою, так як до служби в армії він був також зайнятий на підземних роботах.

 Рішенням місцевого суду від 12 серпня 2004 року скаргу гр. Т. було задоволено.

 Ухвалою апеляційного суду від 13 січня 2005 року апеляційну скаргу районного управління Пенсійного фонду України було задоволено, а рішення суду першої інстанції від 27 серпня 2004 року скасовано. У задоволенні скарги гр. Т. було відмовлено.

 Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що гр. Т. був зайнятий на підземних роботах з повним робочим днем у шахті 23 роки4 місяці 29 днів (із них 13 років 5 місяців 9 днів на ведучих професіях).

 Відповідно до частини першої статті 14 Закону України “Про пенсійне забезпечення” працівники, безпосередньо зайняті повний робочий день на підземних і відкритих гірських роботах по видобутку вугілля, сланцю, руди й інших корисних копалин, на будівлі шахт і рудників і в металургії – за списком робіт і професій, затверджених Кабінетом Міністрів України, мають право на пенсію незалежно від віку, якщо вони були зайняті на цих роботах не менше 25 років, а працівники ведучих професій на цих роботах: гірники очисного вибою, прохідники та інші – за умови, якщо вони були зайняті на цих роботах не менше 20 років.

 Мотивуючи своє рішення про задоволення скарги гр. Т., суд першої інстанції виходив з того, що згідно з пунктом “в” статті 56 Закону України “Про пенсійне забезпечення” в стаж роботи зараховується військова служба, незалежно від місця проходження служби. Заявник до служби в армії і після неї працював машиністом електровоза 3 розряду з повним робочим днем на шахті, тому дії працівників районного управління Пенсійного фонду України щодо відмови у зарахуванні до пільгового стажу позивача 2 років 18 днів служби в армії є неправомірними.

 Не погодившись з даним висновком суду першої інстанції, апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні скарги гр. Т., вказав на те, що чинним законодавством України не передбачено зарахування часу перебування на військовій службі до пільгового стажу.

 Проте, з таким висновком апеляційного суду не погодився Вищий адміністративний суд України.Так, відповідно до статті 56 Закону України “Про пенсійне забезпечення”, передбачено, що у стаж роботи, що дає право на трудову пенсію, зараховується військова служба і перебування в партизанських загонах і з’єднаннях, служба в органах державної безпеки і органах внутрішніх справ, незалежно від місця проходження служби.

 Відповідно до статті 2 Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” час проходження військової служби зараховується громадянам до загального стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

 Стаття 8 Закону України “Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей” передбачає, що час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх загального і безперервного трудового стажу, а також до стажу роботи за спеціальністю.

 Статтею 2 цього Закону передбачено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

 Частиною третьою статті 8 цього ж Закону визначено, що за військовослужбовцями строкової служби, які до призову працювали на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності і господарювання, зберігається при звільненні з військової служби право на працевлаштування їх в тримісячний строк на те ж підприємство, в установу чи організацію або їх правонаступники на посаду, не нижчу за ту, яку вони займали до призову на військову службу. Їм надається матеріальна допомога в розмірі місячної заробітної плати за рахунок коштів державного бюджету. Вони користуються за інших рівних умов переважним правом на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці протягом двох років з дня звільнення з військової служби.

 Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній з захистом Вітчизни.

 Зазначені положення застосовуються і до громадян, які проходили строкову військову службу до прийняття зазначених законів України.

 Оскільки проходження строкової військової служби за призовом було і є обов’язком громадянина, ухилення від якого тягне за собою відповідальність у встановленому чинним законодавством порядку, то будь-які обмеження трудових прав особи, пов’язані з проходженням такої служби, недопустимі.

 Таку правову позицію Вищого адміністративного суду України підтримано Верховним Судом України.

 9. Виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначенні розміру пенсій учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС застосуванню підлягають частина перша статті 50 та частина четверта статті 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а не постанова Кабінету Міністрів України “Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету”, яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав.

 У вересні 2007 року гр. Ш. звернувся до суду з позовом до міського управління Пенсійного фонду України про визнання протиправною відмови в перерахунку пенсії та стягнення боргу у зв’язку з цим неперерахуванням.

 Вимоги обґрунтовував тим, що він є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Внаслідок захворювання, пов’язаного з виконанням робіт із ліквідації наслідків аварії, його визнано інвалідом ІІ групи. Крім того, статтею 14 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” його віднесено до 1 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. На підставі цього Закону йому призначено пенсію та щомісячну додаткову пенсію за шкоду, заподіяну його здоров’ю, розмір яких повинен визначатися виходячи з мінімальної пенсії за віком, яка встановлена законами, але відповідач визначив розмір зазначених пенсій позивачеві згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету” від 3 січня 2002 року№ 1, виходячи з базової величини для обчислення конкретних державних пенсій та додаткових пенсій за шкоду, заподіяну особам, віднесеним до 1 категорії, відповідно 19,91 гривні.

 Позивач стверджував, що статтями 50 та 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” встановлено, що він має право на щомісячну додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров’ю, у розмірі 75 процентів мінімальної пенсії за віком, та розмір його пенсії не може бути нижчим 8 мінімальних пенсій за віком. Відповідач усупереч зазначеним нормам не провів відповідне нарахування цих пенсій. Крім того, не проводить їх перерахунок після встановлення нового розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, як це передбачено частиною третьою статті 67 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Тому він звернувся до відповідача щодо проведення відповідного визначення та перерахунку зазначених пенсій, однак отримав відмову.

 Просив визнати протиправною вказану відмову та зобов’язати відповідача нарахувати йому пенсію в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком та щомісячну додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров’ю, у розмірі

 75 процентів мінімальної пенсії за віком, виходячи зі встановленого розміру мінімальної пенсії за віком станом на 01 листопада 2006 року, 01 січня 2007 року, 01 квітня 2007 року та стягнути з відповідача на його користь 12 999,14 гривні, які не були йому нараховані та виплачені з 01 листопада 2006 року по 01 жовтня 2007 року.

 Постановою місцевого суду від 25 жовтня 2007 року позовні вимоги задоволено повністю. Додатковою постановою цього суду від 16 листопада 2007 року виправлено арифметичні помилки, що були допущені в постанові від 25 жовтня 2007 року.

 Ухвалою апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2008 року постанову суду першої інстанції від 25 жовтня 2007 року та додаткову постанову від 16 листопада 2007 року залишено без змін.

 Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач повинен здійснити нарахування та виплату пенсій позивачу виходячи з їх розмірів, встановлених Законом України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а не постановою Кабінету Міністрів України “Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету”.

 Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.

 Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

 Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього життя і здоров’я, створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені та закріплені в Законі України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

 Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Внаслідок захворювання, пов’язаного з виконанням робіт із ліквідації наслідків аварії, його визнано інвалідом ІІ групи. Положеннями статті 14 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” його віднесено до 1 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

 Відповідно до частини першої статті 50 зазначеного Закону особам, віднесеним до категорії 1, які є інвалідами ІІ групи, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров’ю, у розмірі 75 процентів мінімальної пенсії за віком.

 Згідно з частиною четвертою статті 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” в усіх випадках розмір пенсій для інвалідів ІІ групи, щодо яких встановлено зв’язок з Чорнобильською катастрофою, не може бути нижчим 8 мінімальних пенсій за віком.

 За таких обставин Вищий адміністративний суд України визнав правильними та такими, що відповідають Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач має право на призначення пенсії в розмірі, не нижчому 8 мінімальних пенсій за віком, та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, у розмірі 75 процентів мінімальної пенсії за віком.

 Наявність такого права у позивача є визначальною для вирішення вказаного спору, крім того, це право гарантується Конституцією України (частина друга статті 46 Конституції України).

 Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

 Згідно з положеннями частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

 Отже, за конституційними нормами, виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що при визначенні розміру пенсій позивачеві застосуванню підлягають частина перша статті 50 та частина четверта статті 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а не постанова Кабінету Міністрів України “Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету”, яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав.

 Також суди правильно не взяли до уваги посилання відповідача на частину п’яту статті 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, якою передбачено, що порядок обчислення пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи визначається Кабінетом Міністрів України, оскільки надання законодавцем такого права Кабінету Міністрів України не означає, що останній, встановлюючи такий порядок, може допустити звуження змісту та обсягу прав позивача, встановлених цим же Законом. Тобто, Кабінет Міністрів України повинен був встановити зазначений порядок, не порушуючи положень цього Закону, в тому числі й інших законів, якими встановлено розміри мінімальної пенсії за віком.

 Зі статей 50 та 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” випливає, що під час визначення розміру пенсії та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, за основу їх нарахування береться мінімальна пенсія за віком.

 За чинним законодавством розмір мінімальної пенсії за віком визначається лише за правилами, передбаченими частиною першою статті 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, іншого нормативно-правового акта, який би визначав цей розмір або встановлював інший розмір, немає.

 З огляду на викладене Вищий адміністративний суд України підтримав висновки судів попередніх інстанцій щодо невзяття до уваги положень частини третьої статті 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, з якої випливає, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом, оскільки наявність такої норми за відсутності іншого мінімального розміру пенсії за віком не є підставою для відмови в реалізації позивачем конституційної гарантії та права на отримання пенсії і щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, як це встановлено статтями 50 та 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

 Безпідставними визнано посилання відповідача на відсутність коштів щодо забезпечення виплати зазначених пенсій у таких розмірах, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань, які встановлені статтею 46 Конституції України та статтями 50 та 54 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, щодо визначення розміру та виплати пенсій.

 Відповідно до частини третьої статті 67 Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, яка набрала чинності 31 жовтня 2006 року, у разі збільшення розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, підвищується розмір пенсії, визначений відповідно до статті 54 цього Закону, а також розмір додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, особам, віднесеним до 1, 2, 3, 4 категорій, та розмір щомісячної компенсації сім’ям за втрату годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи. Перерахунок пенсії здійснюється з дня встановлення нового розміру прожиткового мінімуму.

 Аналіз зазначеної норми, яка є імперативною, свідчить, що підставою для перерахунку пенсії є встановлення нового розміру прожиткового мінімуму, і цей перерахунок здійснюється з дня встановлення цього мінімуму.

 Відповідно до частини першої статті 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” мінімальний розмір пенсій за віком встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

 Таким чином, новий мінімальний розмір пенсії за віком залежить від нового розміру прожиткового мінімуму.

 Оскільки позивачеві слід визначати пенсію, виходячи з мінімальної пенсії за віком, яка встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, то в разі збільшення розміру цього прожиткового мінімуму перерахунок пенсії позивачеві повинен проводитись, виходячи з нового розміру мінімальної пенсії за віком.

 Тому визнано правильними висновки судів попередніх інстанцій щодо протиправності відмови відповідачем у перерахунку пенсій у разі встановлення розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

 Залежно від зміни розміру прожиткового мінімуму статтею 65 Закону України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” та статтею 62 Закону України “Про Державний бюджет України на 2007 рік” було встановлено мінімальний розмір пенсії за віком із 1 жовтня 2006 року в розмірі 366 гривень, із 1 січня 2007 року – 380 гривень, із 1 квітня 2007 року – 406 гривень, який суди попередніх інстанцій застосовували під час перевірки законності дій відповідача щодо проведення перерахунку пенсій та невиплати недонарахованої суми пенсій.

 Отже, суди першої та апеляційної інстанцій правильно зобов’язали відповідача здійснити перерахунок пенсій позивачеві з урахуванням наведених вище розмірів та визначили розмір недонарахованої суми пенсій.

 З огляду на викладене оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій Вищим адміністративним судом України визнанні законними та обґрунтованими.

 10. За відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливість одержання їх внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.

 Гр. З. та гр. Н. звернулись в суд з позовами до районного управління Пенсійного фонду України про визнання незаконними рішень про відмову в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах і стягнення моральної шкоди.

 Позовні вимоги гр. З. мотивовані тим, що відповідачем відмовлено в призначені пенсії на пільгових умовах, у зв’язку з відсутністю довідки, яка уточнює особливий характер роботи та стаж роботи протягом повного робочого дня. Таку відмову вважає неправомірною, у зв’язку з тим, що відповідачем не враховано записи трудової книжки та покази свідків, що підтверджують стаж роботи в шкідливих умовах за відповідні періоди протягом повного робочого дня. Вимоги гр. Н. обґрунтовуються тим, що відповідач відмовив в призначені пенсії за віком на пільгових умовах, у зв’язку з відсутністю достатнього трудового стажу для призначення даної пенсії. Таку відмову також вважає неправомірною, у зв’язку з тим, що відповідачем не враховано записи трудової книжки та покази свідків, що підтверджують стаж роботи в шкідливих умовах за відповідні періоди протягом повного робочого дня. Крім того, позивачі зазначають, що відповідач не направив їм у визначений законом термін відповіді про відмову в призначені пенсії, вказаними обставинами завдав моральних страждань.

 Рішенням місцевого суду від 17 травня 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 5 серпня 2005 року, у позові відмовлено.

 Рішення судів мотивовані тим, що відповідачем правомірно відмовлено в призначенні позивачам пенсії за віком на пільгових умовах, оскільки з їх трудових книжок неможливо встановити чи працювали вони в зазначені періоди на підприємстві з шкідливими умовами праці повний робочий день. Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній” від 12 серпня 1993 року № 637 визначено, що для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств або організацій. Такі довідки до районного управління Пенсійного фонду України позивачами не надано. Крім того, судами не встановлено в діях відповідача порушення строків розгляду заяв позивачів, а також строків повідомлення про відмову в призначені пенсії.

 Матеріалами справи встановлено, що гр. З. в період з 22 вересня 1983 року по 31 березня 1987 року та з 12 вересня 1988 року по 31 серпня 1994 року, а гр. Н. в період з 25 травня 1976 року по 17 травня 1979 року та з 17 липня 1981 року по 24 лютого 1995 року працювали слюсарями по ремонту обладнання коксохімічних заводів. Обидва позивачі у вказаний час працювали у спеціалізованому управлінні “У”, що підтверджено записами у їх трудових книжках.

 Судами також встановлено, що необхідні первинні документи для нарахування пільгової пенсії працівникам управління за період з 1960 року по 1999 року на підприємстві відсутні, що підтверджується довідкою колективного спецуправління “У”.

 Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив таке.

 Статтею 62 Закону України “Про пенсійне забезпечення” передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

 Зазначеній нормі відповідає пункт 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637.

 Пунктом 18 зазначеного Порядку передбачено, що за відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних з інших причин, ніж ті, що зазначені в пункті 17 цього Порядку, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.

 Відмовляючи в задоволені вимог в частині визнання незаконним рішення районного управління Пенсійного фонду України щодо призначення пенсії за віком на пільгових умовах, суди дійшли помилкових висновків, що для підтвердження стажу роботи приймаються виключно уточнюючі довідки підприємств або організацій, безпідставно не прийнявши при цьому покази свідків, які працювали з позивачами на одному підприємстві.

 Крім того Вищий адміністративний суд України зазначив наступне.

 Атестація робочих місць за умовами праці – це комплексна оцінка всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу, супутніх соціально-економічних факторів, що впливають на здоров’я і працездатність працівників в процесі трудової діяльності.

 Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 1992 року № 442, атестація робочих місць за умовами праці проводиться на підприємствах і організаціях незалежно від форм власності й господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали є потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що можуть несприятливо впливати на стан здоров’я працюючих, а також на їхніх нащадків як тепер, так і в майбутньому. Основна мета атестації полягає у регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах.

 Частиною другою пункту 4 зазначеного Порядку встановлено, що відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства, організації.

 Таким чином, законодавцем покладено обов’язок проведення атестації робочих місць на керівників підприємств, а тому її непроведення не може позбавити громадян їх конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсій за віком на пільгових умовах відповідно до статті 13 Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

 Направляючи справу на новий розгляд Вищий адміністративний суд України вказав, що судам необхідно обов’язково враховувати надані свідками докази, з’ясувати причини відсутності відомостей для надання довідки, що уточнює час, період та стаж роботи позивачів, а також врахувати довідку про заробітну плату позивачів, яка надавалась для розрахунку пенсії та з огляду на неї встановити, за який час нараховувалась заробітна плата.

 Заступник Голови Вищого

 адміністративного суду України                                                     О. Панченко

ИСТОЧНИК