Рятуючи світ від «мирного атому»

Чорнобильська катастрофа глибокою раною різонула тіло і душу нашого народу, поділивши його історію на «до» і «після» такого, як виявилось, зовсім немирного «мирного атому».

 Мало хто знає, що серед тих сміливців, які з найперших днів після вибуху на четвертому енергоблоці ЧАЕС кинулись в саме горнило аварії ліквідовувати її наслідки, був і наш земляк – тоді ще 22-річний лейтенант-пожежник Тарас Виноградник.

 «В квітні 1986 року, - розповідає пан Тарас, як потрапив до Чорнобиля, - приблизно числа 23 – 24-го, я був на курсах підвищення кваліфікації працівників пожежної охорони у Києві. Коли на Чорнобильській АЕС сталася аварія, у столиці проводився набір спеціальних загонів з ліквідації її наслідків. Так сталося, що я добре знав, як поводитись з радіометричними приладами, тому мене було призначено заступником командира загону з радіаційної безпеки».

 Зі слів пана Виноградника, набір до загонів був добровільним. Кожен міг відмовитись. Але ж як тут відмовишся? Не підеш до пекла ти – то муситиме йти хтось інший. А йти комусь треба обов’язково. Адже від того, наскільки якісно і своєчасно будуть виконані роботи з ліквідації аварії залежить життя і здоров’я мільйонів людей. «У нас хлопці були з усього тодішнього Союзу, - говорить ліквідатор, - а з Прикарпаття я був є єдиним.  Тому так виходить, що по одному мені судили б про всю Івано-Франківщину. Відмовлюсь я – вийде так, ніби відмовилась вся область». Та й не звик Тарас Теофілович відмовлятись, коли йому доручали важке і відповідальне завдання. А робота була дійсно дуже важкою і дуже відповідальною. Загін Тараса Виноградника виконував завдання з бетонування простору під четвертим енергоблоком – подавали воду з технологічного каналу на бетонувальні вузли. Важливо було вчасно створити бетонну подушку під реактором, щоб не допустити його провалювання і, як наслідок, проникання високорадіоактивних матеріалів в ґрунти і надалі у підземні води. Якби це сталося, через ґрунтові води смертельно небезпечні речовини потрапили б до річки Прип’ять,  а та, в свою чергу, винесла б їх у Дніпро. Тоді масштаби катастрофи для України та інших держав навіть важко було б собі уявити.

 Бійці загону це знали і розуміли, тому і працювали самовіддано, не зважаючи на те, що щодня всі вони наражали себе на смертельну небезпеку. Адже кожен з них в день отримував дозу радіації понад 100 рентген. Втім, не обійшлося і тут без сумнозвісної бюрократії. За словами Тараса Теофіловича, тоді існував наказ Міністра внутрішніх справ СРСР, який забороняв записувати працівникам, які виконували роботи на радіоактивно забрудненій території, денну дозу опромінення, яка б перевищувала 1,5 рентгени. Щоправда потім наказ скасували, а в медичних документах кожного бійця загону зробили відповідні виправлення. Але тоді навіть така, занижена майже в 70 разів, доза вважалася дуже і дуже високою, в зв’язку з чим загін вже за два тижні роботи, 12 травня 1986 року, довелося виводити із зараженої зони. «На сьогоднішній день, - з сумом констатує пан Виноградник, - з 24 бійців загону живих залишилось лише двоє».

 Вмілі і самовіддані дії молодого лейтенанта при ліквідації аварії на ЧАЕС знайшли визнання у керівництва держави. Указом Президії Верховної Ради УРСР його було нагороджено медаллю «За відвагу на пожежі». На той час це була найвища нагорода в системі пожежного захисту Радянського Союзу. Щоправда, те, що розуміло вище керівництво країни, уперто не хотіли розуміти керівники місцевого штибу. «Коли медаль надійшла в область, - з усмішкою розповідає ліквідатор, - в той час ніхто не хотів її вручати. Певна конкуренція і заздрість зробили свою справу: як це так, мовляв, в області купа сивочолих полковників і підполковників і ніхто з них не має такої медалі, а тут якийсь лейтенант в 22 роки – і вже медаль? То мені її так тихенько в кабінеті вручили, мовляв, на і нікому не показуй». Щось подібне пізніше було потім і з врученням нагрудного знаку «Кращому працівникові державної пожежної охорони СРСР», який пану Винограднику також передали тихенько, за кабінетними дверима, і з рекомендацією заступника міністра внутрішніх справ на вступ до лав КПРС, яку, зважаючи на самовіддану працю Тараса Теофіловича у Чорнобилі, йому дав сам заступник міністра внутрішніх справ СРСР і яку Тарас Теофілович особисто порвав після того, як її виявилось недостатньо місцевим партійним чиновникам: мовляв, «занадто молодий ще, нема чого…»

 Сьогодні, через 26 років після тієї страшної весни, Тарас Виноградник, будучи членом партії «Зелені України», ініціатором одного з перших в Україні проектів з виробництва альтернативної енергетики на основі біомаси, чимало розмірковує над тим: а чи можна було уникнути Чорнобильської катастрофи і чи є сьогодні альтернатива ядерній енергетиці для України. «На мою думку, держава мала контролювати питання захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС. - зазначає він, - Насамперед, не може розташовуватись така станція в центрі країни – просто під Києвом. Що ж до сучасної ситуації в атомній енергетиці і доцільності відмови від мирного атому, тут слід згадати старий принцип: «відхиляючи, пропонуй». Сьогодні чотири атомних електростанції забезпечують виробництво 46 % всієї електроенергетики України. Якщо закривати АЕС, треба запропонувати альтернативу їм. Теплові електростанції вже відмирають. До того ж вони є найбруднішими за викидами в атмосферу. Іншої альтернативи поки що не пропонується». Зі слів колишнього ліквідатора, держава, Уряд, все українське суспільство сьогодні мають визначитись: що їм потрібно від атомної електроенергетики. Якщо йдеться про заробляння грошей від продажу електрики за кордон, тоді такі станції треба модернізовувати. Натомість, на жаль, нічого цього не робиться. Станції просто експлуатуються, допоки остаточно не вичерпають ресурс, а далі, як то кажуть, хоч потоп…

 Всі ці питання потрібно вирішувати невідкладно, тому що вже за кілька років може бути пізно, - вважає Тарас Виноградник. Для цього, зібравши докупи весь багаж знань і досвіду, накопичений в ході реалізації проектів з використання екологічно чистих джерел електричної та теплової енергії, він сьогодні йде до парламенту, де своїм першочерговим завданням вважатиме розробку та просування законопроектів, спрямованих на забезпечення енергетичної незалежності нашої держави та екологічної безпеки.

Сергій Білий

ИСТОЧНИК