Бенкет на гробах

(Про нагороди до 20-річчя Чорнобильської катастрофи, а актуальність на сьогоднішній день не втратила!)  

Пили зелье в черепах, ели бульники,
Танцевали на гробах, богохульники…

(Из песни Владимира Высоцкого «Про нечисть»)

Відверто кажучи, не хотілося писати на цю тему, тому що люди до цієї теми мають не однозначне, дуже різне ставлення. Але після спільного засідання Громадської колегії при міністрові та Консультативної Ради МНС, яке відбулося 17 березня цього року, мовчати вже неможливо.

По-перше, було дуже соромно слухати той весь бруд, який вилився на всіх присутніх в актовому залі МНС. Лідери Чорнобильського о руху, якщо так можна їх назвати, були як тетерева на токовищі, коли вони не чують нікого крім себе.

По-друге, було жахливим одкровенням те, що вони й не бачать нікого коло себе. Тільки в такому разі людина втрачає совість, почуття міри, такту.

Тому почну з наступних запитань:

- Що таке для кожного чорнобильця 20-та річниця Чорнобильської катастрофи?

- Що таке 26 квітня для колишніх мешканців Чорнобильщини, яких ядерним віхром відірвало від рідної землі прапращурів?

- Що таке Чорнобильська катастрофа для жителів забруднених територій Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської та інших областей?

Відповідь однозначна: „Страшна трагедія!” Додам: „Трагедія всесвітнього масштабу”. Саме про це треба згадувати в цей день. Може вже вирішили усі проблеми щодо постраждалих від Чорнобильської катастрофи? І вже немає черги на житло, всім надають ліки, роблять безкоштовно за рахунок держави діагностику, лікування, операції? На решті працює на всю потужність Чорнобильський закон? І він фінансується на 100 відсотків від потреби? – Ні. І всі про це знають.

Коли б читачі побачили пропозиції від громадських організацій щодо нагород до 20-ї річниці Чорнобильської катастрофи, в першу чергу б запитали: „За що?” Може ці нагороди надають за те, щоб вони мовчали? За щож тоді? Чорнобильський рух програв владі в боротьбі за свої права повністю і назавжди. Може бути й дають нагороди за те, що вони і далі будуть продовжувати цей програш?

Майже всі присутні були здивовані пропозицією ВЧНП на звання Героя України Уманця М.П. До 2005 року ми не знали де він і є. Ні якою громадською роботою щодо інвалідів-чорнобильців не займався. Перед виборами очолив партію. І це вже заслуга перед чорнобильським громадським рухом?! А може ми згадаємо, як він ґвалтував персонал ЧАЕС, „заганяючи” його в місто майбутнього Славутич? Може згадаємо, як сам Ісаєв судився з директором ЧАЕС Уманцем М.П. з приводу незаконного звільнення? Може згадаємо, як керівництво ЧАЕС не збільшило ставки і оклади робітникам ЧАЕС (за Постановою Ради Міністрів СРСР), і вони зараз мають зменшені пенсії у порівнянні з працівниками інших відомств, які працювали з ними поруч?

Пам’ятаю, як звільненні із ЧАЕС робітники за дезертирство, усміхалися над нами, тому що в „Комбінаті”, куди вони швидко переметнулися, у них зарплатня була у 2-3 рази більше ніж у працівників ЧАЕС.

Як можна ставитися до інших пропозицій на нагороди від цієї партії, представлених як керівників структур партії або просто як членів партії?

Майже 100 кандидатів на нагороди від „Союзу Чорнобиль України”. Багато з них вже вдруге, втрете…

Андреєва Ю.Б. пропонують на орден „За заслуги” 1-го ступеня. Фактично він претендує на статус героя України, саме такі пільги у кавалера ордена „За заслуги” трьох ступенів. Не маючи ніяких нагород за ЛПА на ЧАЕС у 1986 році, він все сповна наверстав після. За роки президентства Кучми його як раз і нагороджували за те, що вірно йому служив.

Зараз за що?

Якщо була б прозорість навряд би „СЧУ” пропонував на нагороди вдруге й втрете своїх любителів-колекціонерів державних нагород. Це дискредитує державу і державні нагороди серед чорнобильців.

Потрібен державний підхід до цього важливого питання!

Наведу яскравий приклад того, що треба припинити фестивальні нагородження до Дня Чорнобильської катастрофи. Всі ми добре знаємо Приймаченка Миколу Івановича – колишнього заступника Київської обласної адміністрації. При всієї поваги до нього як особистості, не можливо сприйняти його нагородження орденами „За заслуги” усіх трьох ступенів: 1996 р., 2001 р., 2004 р.. Всі укази були підписані президентом Кучмою до дня Чорнобильської катастрофи. Як на мене, то взагалі незрозуміло, чому нагороджують держслужбовців до цієї даті, лише тому, що він займається питаннями ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС й зараз?

З великою повагою ставлюся до багатьох членів громадської організації „Промінь 5/2”. З деякими мне прийшлося працювати разом. Я знаю цих людей не з чиїх-то слів. Але коли Зеленцов О.М. прикривається гострою променевою хворобою відокремлюючи себе від інших ліквідаторів – це негоже. Променева хвороба все ж таки діагноз, а не подвиг. За хворобу орденів ніколи не давали. Треба давати ліки – це без заперечень. Керівник цієї організації Зеленцов О.М. запропонував себе на орден „За заслуги” 2-го ступеня. І не тільки себе. Загалом – 85 осіб, майже усіх членів організації, зокрема вдів загиблих ліквідаторів...

А це вже зневага до ліквідаторів 1986 року, які працювали на будівництві саркофагу, могильників, гідроспоруд, тунелю під 4-й блок, на пусках блоків ЧАЕС. Цим ліквідаторам променеву хворобу вже не давали і не ніколи не дадуть. Скільки їх вже пішло з життя? Пригнічувати цих героїв – це злочин. Не пам’ятати цей подвиг – це теж злочин!

Усьому світу відомо, коли 26 квітня після Чорнобильської катастрофи почався великий колективний подвиг ліквідаторів. Закінчився він 14 грудня 1986 року. Саме тоді почали давати нагороди за цей подвиг. А далі була просто важка робота в особливо шкідливих умовах. Тому ювілей у цьому році для ліквідаторів 1986 року. Тому й нагороджувати зараз треба учасників ЛНА 1986 року. Краще б це було в День нашої Перемоги – 14 грудня.

Про совість. Наведу лише один приклад. Керівник „Спілки інвалідів Чорнобиля” Святошинського району м. Києва Красильніков С.П. був нагороджений орденом „За заслуги” 3-го ступеня у минулому році до 19-ї річниці Чорнобильської катастрофи. Але апетит приходить під час їжі. Цього року він знову запропонував на високі державні нагороди себе, своїх 3-х заступників, зокрема свою дружину. До речі, Красильніков почав працювати в Чорнобилі лише у 1987 році.

Якщо надрукувати увесь список від усіх громадських організацій, впевнений, багатьом „номінантам” було б соромно...

Пропозицію нагородити званням „Герой України” Лелеченка Олександра Григоровича (посмертно) підтримую. Він пішов на подвиг свідомо жертвуючи собою. Він вартий цього звання. Для нього як раз 26 квітня є датою подвигу і загибелі.

Також пропоную, до 26 квітня пропонувати на державні нагороди лише ліквідаторів 1986 року, яки приймали активну участь і не були нагороджені державними нагородами України за минулі рокі та котрих вже немає поруч з нами. От це й буде справжнім Днем Пам’яті загиблих від Чорнобильської катастрофи. От це й буде відповіддю на запитання, що для нас є День 26 квітня!

Анатолій КОЛЯДІН

Надруковано «ПЧ» №6 (30) березень 2006

ИСТОЧНИК