"Якби не горілочка, я б уже в землі лежав". Іван Мороз 12 років охороняв чорнобильську зону

У м. Славутич, за 46 км від Чорнобильської атомної станції, 26 квітня о першій ночі на Центральній площі правлять молебень за загиблими чорнобильцями.

25 квітня о 23.30 збираються колишні ліквідатори з родинами. Стоять навпроти гранітної стіни. На ній висічені портрети 30 пожежників, які загинули у перші дні після аварії.

— Славутич — місто молоді. Дуже старих людей мало, — каже низький чоловік у синій болоньєвій куртці. Спирається на костур. — Ліквідатори рідко доживають до 65 років. Але я поганий расказчик, а оно йде Іван Мороз, ото чоловік навидівся. Він воєнний. Іване! Іди сюда!

Поміж сосен у парку нетвердою ходою іде високий череватий вусань із великим зобом, у розстібнутому сірому піджаку. Він — колишній командир військової частини 3031, у 1987-1998 роках охороняв Чорнобильську зону.

— У нас був так званий "атомний полк". 10 і 30-кілометрова зона переходила в подчінєніє міліції. Місяць учоби, і я вже на станції. Ми охороняли станцію й зону від мародерів, — розказує він.

Очі Івана Михайловича червоні, мокрі від сліз. Утирає їх рукавом піджака. Йому 56 років, виглядає старшим.

— Пам'ятаю, коли були вихлопи радіації й пилу з реактора — губи біліли. Відчував на губах смак металу. Тоді звіти про дози штучно занижували. Солдатік іде з дозиметром, йому показує 80 мілірентген на годину. Приходить до нього замкомандіра й начальник хімслужби: "Що ти написав? Ану пиши 10-20". Це допустима норма. Щоб не знали, скільки на самом ділі там "світить". Я подивився на це все, і тоже подумав: да ну його! Вже не заморочувався, який там фон, — поглядає на відправу.

На площі стоять люди з лампадками. Кладуть до пам'ятника червоні гвоздики.

Кажуть, ліквідатори рятувалися спиртним. Ви теж?

— Горілочку випивали. Якби не вона, я б уже в землі лежав. Увечері додому приходиш з роботи — накатив 150, повечеряв. І так щодня. Сначала дозволяли, тому пили всі. Даже були такі гасла на дорогах "Внимание, пьяный водитель". Тоді рідко які водії тверезі були. А потім почалися драки, поножовщини. Горілку запретили, зробили "зону трезвості". Після цього її почали привозити переважно на собі. Шманать руками по тілу міліція не мала права. Тільки в присутствії командіра, але ніхто його не визивав. Я запихав дві бутилки в кармани. А сюди, — відтягує штани спереду, — півлітра горілки влазить. А 1988-го вийшов приказ: машини нашої 3031 частини і машини КГБ при в'єзді в зону осмотру нє подлєжат. Після цього ми везли горілку, скільки хотіли.

Ще нам якісь таблєтки давали. Якісь сольоні пілюлі. Спецодяг мали. На Київ їхали — ми одівали своє, а тут носили хебе. Тільки портупея й погони офіцерські з синтетики.

Підходимо до дерев'яного столика. Там продають свічки й лампадки.

— Скільки? — Іван Михайлович витягує з нагрудної кишені гаманець. Бере синю лампадку.

Багато місцевих намагалися потайки повернутися в свої села?

— Ми охороняли 10 і 30-кілометрову зони. 15 днів були на службі, 15 днів віддихали. Дивилися, щоб мародери не пробиралися. Як сигналізація сработала, я сідав у машину, брав пару солдат з собой. Дивимося: дірка, проволка розорвана. А за нею стоїть лось. Подер прути. Я дав команду відключити сигналізацію. Залатали й поїхали.

У мене в селі Розсохи був пост у хаті покинутій — два роки я там жив. Увечері 1987-го хтось стукає у двері. Думаю: тварина якась. Відкриваю — а то дід, зігнутий, чорний. Каже: "Іди звідси. Це моя хата". "Ні, — кажу, — моя". Питаю: "Як ви сюди приїхали?" — бо все загороджено. Говорить: "Синок, я тут все життя прожив. Ти хочеш, щоб я сюди не знав, як попасти? Я, говорить, чотири стовпчика витягнув з проволкою вмісті. Положив, мотоциклом проїхав, назад поставив.

Кажу: "Дєд, я тебе щас здам". Він пояснює: "Я хочу вулики забрать". Там сарай добротний. Видно, що хазяйський дєд був. Кажу: "Зараз візьму прибор, поміряю. Якщо вони чисті, я віддам. А буде стрєлка ганять — поламаю прямо при вас". Заміряв — чисті. Загрузав їх чотири штуки дід на мотоцикл. Випили по чарці. І він поїхав.

Ми овочі їли в зоні, як обично. Клубніка росла велика. Яблука їли. Я їх і в Київ возив. Мені сказали, що яблука не набирають радіації. Тільки сємєчки викинув, шкурку протер од пилу — і їж. Заміряли їх дозиметром. Чисті.

Як опинилися в Чорнобилі?

— Я квартиру в Славутичі хотів, — каже пошепки на вухо. — Отримав вже 1996-го. Тут квартири давали тоже неохотно. Приїжджає молодий спеціаліст — вони всіх ліквідаторів у сторонку. У першу чергу дають йому. А він получив, продав. Гроші на карман і уїхав. Я, щоб получить квартиру, їздив у "Союзчорнобиль". Розказав їм, що тут робиться, який бардак. Через два місяці в мене вже була квартира. Вони хотіли показуху влаштувати — урочисто вручити ключі. Та я буду ще ждать їхніх витребеньок? Самовольно заселився. Узяв машину хлопців своїх, вояків. Повиганяв усіх робітників, под'єзд закрив. Ключ на карман, і всьо.

Не сниться станція?

— Нє, — крутить головою. — Я її ні в снах, ні наяву бачити більше не хочу. Молодий був, думав, щось матиму за це. Тепер гіпертонік. Через облученіє в нас, чорнобильців, тиск 140 на 110 підскакує. Усі магнітні бурі відчуваю. А скільки молодих людей померли від інсультов у 40-50 років.

Як ліквідатор маєте пільги?

— Ха-ха, — ламає навпіл цигарку. — Проєзд на елєктричкі безплатний. Якщо успієш в аптеці взять лікарства безплатні до 2-го числа, то матимеш. А не вспієш, то все оплати. Постоянно безплатні рецепти мені виписують. В аптєку приходжу, а там кажуть: "За безплатним прийдете 1-го числа". Понятно, що треба куплять за свої гроші.

Хотіли б виїхати зі Славутича?

— У мене тут насиджене місце. Жінчині родичі кажуть: "Продай цю квартиру, давай до нас у Київ". Та ви що! Тут чистий город, чистий воздух. Ліс, ягоди, рибалка. Я сам з-під Києва — від Пущі-Водиці сім кілометрів. Хату там свою продав, щоб не бачить тої грязі й воні. В прошлому году лежав у воєнному госпіталі на Лук'янівці. Після обіду нема що робить, пішов у Музей войни. Експонатів нема. Якесь крило валяється зі збитого самольота. А вийшов на Андріївський спуск — усе там: і німецькі свастики, і форма.

У Сімферополі на вокзалі колись був нормальний ресторан. Зараз там щось елітне зробили. Сидять два ідіота, п'ють дорогі напої. А решта людей сидять на вулиці на сумках. То це шо? Говорять, при комуністах погано жилося. Я і щас би жив при Союзі. Я дисидент щас. Не люблю українське. Наоборот, все люблю совєтске — і мультіки, і фільми.

Де тепер працюєте?

— Ось мій об'єкт охраняємий, шмотки тут продають, — показує на двоповерховий універмаг "Мінськ" на Центральній площі. — Дочка у Франції, замуж вийшла. А син на атомній станції працює дезактиваторщиком. Тягає швабру і тряпку. Отримує де-то п'ять тисяч. У мене душа за нього болить. Він закінчив уже п'ять курсів універсітєта Михайла цього, артіста... Поплавського. Та бачу, буде дальше тряпку тягать років 10-15. Не зможе устроїться на посаду, на яку вчиться.

З друзями-чорнобильцями зустрічаєтеся?

— З кожним роком все менше й менше. Багато нема вже

ИСТОЧНИК