Про наболіле 6 квітня 2014 року.

До мене часто звертаються за допомогою – ліквідатори, евакуйовані, вдови, їх діти…

Ось і зараз багато людей постраждалих від Чорнобильської катастрофи просять допомогти підготувати якісь позовні заяви, розповідають про якісь зв’язки  в судах, які нібито готові прийняти справедливе рішення «якщо буде правильно складена позовна заява».

Я розумію, що значна частина чорнобильців вже давно урядом, депутатами, судовими інстанціями поставлена за межі виживання, мені здається, що в цій країні для нас роблять все можливе тільки для одного – щоб ми як можна скоріше вмерли від голоду та нехватки ліків. Так же як і наші сім’ї… Тому мені дивно чути про якісь справедливі суди… Щось на зразок справедливого та доброго батюшки царя, який не знає, що творять його сатрапи…

Раніше мені здавалося, що я, як і всі мої побратими по ліквідації аварії, герої, які подарували майбутнє українцям, всієї Європи, що проста людська вдячність не дозволить ні українцям, ні європейцям забути про навіжений атом, який вбивав все живе на землі…

Мені здавалося, що рано чи пізно, але ще за мого життя, за життя моїх побратимів, все стане на свої місця і ми отримаємо якщо не достаток, то хоча б справедливу компенсацію від суспільства за наше понівечене життя, за муки наших близьких, наших родин…

Здавалося… але поряд зі мною вже немає більшості побратимів, які тоді, у квітні 1986 року, ціною свого здоров’я, ціною свого життя зупинили глобальну катастрофу - катастрофу яка могла знищила все людство… Їх вже просто немає, і до мене звертаються їх вдови, їх діти. В їх очах вже не надія на справедливість, а зневіра, ненависть до армії чиновників, до всіх цих януковичів, ахметових, коломийських і так далі, хто непогано заробляє на їх стражданнях, хто їм відверто бреше, і ще біль, і ще питання: «ГОСПОДИ, за що?!!».

Я вже не вірю, що сьогодні в рамках нашого Чорнобильського закону, Закону України № 796-ХІІ, можливо щось справедливо вирішити. Він ніколи не був досконалим, але сотні змін до нього, внесених Кабінетом Міністрів та Верховною радою, вже вихолостили його так, що далі нікуди. Все, що цим законом гарантувалося з 1991 по 1996 роки понівечено, знищено, заплутано. Саме цей закон на сьогодення породив постанову КМУ № 1210, саме його теперішня редакція дає змогу УПФ, УПЗН знущатися з інвалідів, ганяти нас по пекельних кругах судової системи.

Але колись, до 1996 року, це був нормальний закон. Стаття 13, наприклад, виголосила, що держава визнала перед ліквідаторами відповідальність за втрату ними працездатності і зобов’язалася її компенсувати, для усіх постраждалих були гарантії більш менш повноцінної компенсації втрати здоров’я.

Чи можливо наш Закон № 796-ХІІ повернути до справедливого вигляду?

Не знаю, але здаватися не потрібно - робити треба.

9 квітня 2014 року в Окружному адміністративному суді відбудеться перше слухання за моїм позовом до КМУ по постанові № 1210.

Я прошу всіх небайдужих, в першу чергу до своєї долі, побратимів ознайомитися з цим позовом і по мірі сил, зважаючи на стан здоров’я,  допомогти змусити суди визнати постанову № 1210 не правовою.

І останнє, я хвора людина і не маю можливості вести пусто порожні диспути, ті, хто може зробити краще – зробіть, я з задоволенням вам допоможу… я не претендую ні на що, крім вимоги віддати мені гарантоване суспільством, зароблене мною в 1986 році. Тоді я виконав свою частину договору з державою, і зараз суспільство повинно якщо не віддячити мені, то хоча б віддати гарантоване законом у 1986 році. Мені нема чого втрачати, ця армія «державних службовців»,  позбавила мене у листопаді 2011 року пенсії, а з березня 2014 року інсуліну, без якого я просто не виживу . . .

Засідання відбудеться 9 квітня 2014 року в Окружному адміністративному суді м. Київ о 14-00, суддя-доповідач Шейко Т. І.

Вiктор Гайдак,

інвалід, учасник ЛНА на ЧАЕС

квітень – травень 1986 р.