До зустрічі в Лубнах …

Сьогодні поговоримо зрозумілою для всіх мовою, аби було зрозуміло навіть тим людям, які дуже далекі від специфіки виробничого делікту, який займає відокремлене місце в трудовому праві, так як всякий нещасний випадок на виробництві – це явище, яке не так часто зустрічається в сучасному житті, не кажучи вже про випадки, коли життя і здоров’я людей навмисно піддається реальній смертельній загрозі, внаслідок чого працівники втрачають здоров’я, професійну працездатність, стають каліками, інвалідами.

Спочатку почну з констатації того факту, що абсолютна більшість працівників Пенсійного фонду України або не мають достатньої освіти для розуміння цієї специфіки, бо навіть юристи Пенсійного фонду України є фахівцями Права соціального забезпечення, а ніяк не спеціалістами з Права трудового делікту, або ж просто «валяють дурня».

Але це ніяким чином не виправдовує те беззаконня, свідомі порушення вимог Конституції України, які допускають станом на сьогодення спеціалісти ПФУ.

Хочуть вони, чи не хочуть, але рамки їх діяльності встановлені саме Конституцією України. І вихід за ці рамки юридично є фактом узурпації влади, влади законодавчої - коли Верховна Рада приймає закони, які виходять далеко за рамки Конституції України, влади судової - коли судові рішення не тільки ігнорують порушення конституційних прав громадян, але й самі, іменем України, узаконюють порушення Конституції України.

І, саме головне, влади виконавчої - коли державні органи, які знаходиться на забезпеченні держави, в яких працюють держслужбовці, які давали відповідну присягу, не тільки не виконують свої конституційні обов’язки, але об’єднуються в єдину корупційну систему, яка має на меті розкрадання спільного майна всіх громадян країни.

Те, що Пенсійний фонд України наразі входить до цієї корупційної системи, очевидно для всіх ліквідаторів Чорнобильської катастрофи. Зрозумілі і його корупційні цілі – сплачувати мінімальні суми громадянам пенсійного віку, стримуючи їх протести, для того, щоб усі кошти, що так чи інакше потрібно було б сплатити пенсіонерам, в тому числі і ліквідаторам Чорнобильської катастрофи, інші структури цієї кримінальної системи могли вкрасти та вивести за межі України.

Україна бідна не тому що в ній крадуть, в кінці кінців навіть вкрадені гроші продовжують свій обіг, сприяючи розвитку промисловості країни, а тому, що скоро тридцять років як всі матеріальні цінності країни виводяться за кордон, збагачуючи Америку, Європу.

Саме за рахунок України піднялися Польща, Угорщина, навіть та ж Румунія. Величезні статки на Україні заробили США, Німеччина, Англія.

«Наші статки» вже давно в Європі, вони осіли в карманах наших олігархів і їх покровителів – співучасників пограбування України, українського народу.

Це був вступ.

Тепер перейдемо до фактів.

Із чисельного спілкування зі спеціалістами Пенсійного фонду України, я з подивом дізнався, що в їх розумінні єдиною юридичною підставою для пільгового пенсійного забезпечення всіх потерпілих від аварії на ЧАЕС є сама Чорнобильська катастрофа, яка по своїй природі є техногенною катастрофою, яка виникла в результаті форс-мажорного збігу обставин. Тому, в їх розумінні, прямої вини держави в самій катастрофі не існує – всі відповідні норми, дозволи, в тому числі и міжнародні МАГАТЕ, в Українській РСР існували. Взагалі, з точки зору спеціалістів ПФУ, сама стаття 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян потерпілих від Чорнобильської катастрофи № 796-ХІІ, є штучною, і як їм вбачається, неможливо відповісти на питання – чому інваліди ЧАЕС повинні отримувати десятикратну державну соціальну пенсію в порівнянні з іншими категоріями інвалідів, особливо зараз, коли Україна знаходиться в досить складній економічній, політичній та військовій ситуаціях.

Чому десять, а не вісім або дванадцять?

Практично всі стверджують, що «до 1990 року в Україні не існувало правового та законодавчого поля з питань радіаційного, соціального та медичного захисту людини від дії іонізуючого випромінювання. Ці питання регулювались санітарним законодавством, яке затверджувало Міністерство охорони здоров’я СРСР».

Саме таку сентенцію оприлюднюють всі підручники по соціальному праву, посилаючись на визначену на сторінці 28 широковідомої публікації Яценко В. «Соціальний, медичний та протирадіаційний захист постраждалих в Україні внаслідок Чорнобильської катастрофи: Збірник законодавчих актів та нормативних документів» (Київ: Чорнобильінтерінформ. - 1998. - 616 с.).

Дійсно, в цій роботі штучно «забуті» як міжнародні конвенції з радіаційної безпеки, ратифіковані Українською РСР до 1986 року, такі як Конвенція ООН № 115 «Про захист працівників від іонізуючої радіації», ратифікована Україною ще 19.06.68 року, так і нормативні документи МАГАТЕ того часу, обов’язкові для виконання СРСР.

Більше того, в цій книзі повністю відсутні навіть натяки на Норми радіаційної безпеки, обов’язкові на всій території Радянського Союзу, які чітко регламентували проведення робіт з ліквідації радіаційних аварій, відсутні нормативи умови праці, її оплаті на спеціалізованих на роботі в умовах надвисокого іонізуючого випромінювання підприємствах і установах Середньомашу СРСР. Читаючи це, виникає враження що в Радянському Союзі до Чорнобильської катастрофи не було жодної аварії на цих підприємствах, не існували норми радіаційної безпеки, взагалі нічого не існувало - «Існувало тільки санітарне законодавство». Ось так все просто. Браво товариш Перший секретар міському партії.

Всяка людина, яка хоч трохи розуміє вимоги трудового права, знає, що правовою підставою для особливого порядку нарахування та виплати державних пенсій ліквідаторам Чорнобильської катастрофи є не сама Чорнобильська катастрофа, а чисельні факти порушення вимог радіаційної безпеки, що й призвело до такої неоправданої кількості хворих на радіаційні захворювання ліквідаторів.

Держава направила ліквідаторів на виконання особливо небезпечних для життя робіт не забезпечивши їх обов’язковими засобами індивідуального захисту. Більше того, замість обов’язкового диспансерного спостереження за здоров’ям ліквідаторів, їм в перші роки після повернення з зони відчуження, коли протирадіаційні засоби ще могли зберегти здоров’я та працездатність, брехали про повну відсутність якоїсь небезпеки – над ними відверто насміхалися, кажучи, що всі їх скарги на болі, на дуже погане самопочуття або від недовірливості, або від алкоголізму.

Виглядають дуже дивними твердження про відсутність до 1990 року відповідного законодавства.

Достатньо відкрити спеціальну літературу, аби дізнатися, що відповідальність за завдану робітнику шкоду здоров’ю вперше на українській території введена ще у 1901 році, коли були прийняті до виконання Тимчасові правила про пенсії робітникам «казенних горних заводів і рудників», що втратили працездатність.

Стаття 1 Правил передбачала, що при нещасних випадках на підприємствах фабрично-заводської, гірської й гірничозаводської промисловості власники цих підприємств зобов’язані сплачувати на підставі цих Правил потерпілим робітникам за втрату, більш ніж на три дні, працездатності від тілесного ушкодження, заподіяного їм роботами з порушенням вимог безпеки, пенсію в розмірі того заробітку, який би вони могли отримати за виконувані роботи.

У 1903 році на підставі цих правил був прийнятий Закон «Про відповідальність підприємців за нещасні випадки з робітниками». Призначувана за цим законом пенсія сплачувалася в разі наявності вини роботодавця в повному розмірі звичайної оплати праці за ті роботи, які виконував потерпілий і підлягала підвищенню в разі підвищення оплати таких робіт.

Книга V Цивільного укладення Російської імперії, внесена незадовго до Першої світової війни як законопроект в Державну думу, у ст. 2622 передбачала спеціальну відповідальність власника підприємства «у випадку заподіяння кому-небудь смерті або тілесного ушкодження на фабриці, заводі або горному промислі».

По Цивільному кодексу УРСР 1922 року, затвердженому постановою ЦВК УРСР від 16.12.1922 року (ЗУ УРСР 1922 р. № 55, ст. 780), зобов'язання із заподіяння шкоди являли собою самостійний інститут цивільного права . Одним з видів таких зобов'язань були й зобов'язання по відшкодуванню майнової шкоди, що виникла в результаті заподіяння каліцтва або смерті працівникові підприємством.

ЦК УРСР у 1922 році окремо виділяв випадки заподіяння шкоди робітникові без вини підприємства та з вини.

У першому випадку у потерпілого не виникало права вимоги до підприємства про відшкодування шкоди. Потерпілий робітник у цьому випадку отримував відшкодування за рахунок коштів соціального забезпечення в розмірі значно меншому ніж його втрачена заробітна плата. У другому випадку виникали правовідносини між потерпілим і підприємством, у чинність яких потерпілий мав право на відшкодування йому за рахунок підприємства майнового збитку, що з'явився внаслідок заподіяного каліцтва або смерті. Він також отримував від органів соціального забезпечення, у зв'язку з нанесеною йому шкодою, відшкодування у вигляді пенсії, але він також отримував від підприємства щомісячні платежі у розмірі різниці між збитком у заробітку й отримуваною соціальною пенсією. У першому ж випадку таких правовідносин не виникало.

Приклад - стаття 410. Відшкодування повинно полягати у відновленні   попереднього стану, а оскільки таке відновлення неможливе - у відшкодуванні заподіяних збитків.

Після проведення другої кодифікації радянського цивільного законодавства (Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року і ЦК УРСР 1964 року) регулювання значно не змінилося – без наявності вини підприємства працівники мали право тільки на соціальні пенсії. В разі ж наявності вини, цитата:

Стаття 455 ЦК УРСР 1964 року: В разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, а також відшкодувати витрати, викликані ушкодженням здоров'я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо).

Стаття 456. Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, пов'язаних з  виконанням ним трудових обов'язків

У разі заподіяння громадянину каліцтва або іншого ушкодження здоров'я,  пов'язаних з виконанням ним трудових обов'язків, організація або громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому у повному розмірі  втрачений заробіток, а також виплатити потерпілому (членам сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого) одноразову допомогу в установленому законом порядку. При цьому пенсії та інші доходи, одержувані працівником, не враховуються.

Стаття 465. Строки виплати відшкодування

Відшкодування за шкоду, пов'язану зі зменшенням працездатності потерпілого, а також за шкоду, пов'язану зі смертю, провадиться щомісячними платежами.

Стаття 572. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором СРСР встановлено інші правила, ніж ті, що   їх містить радянське цивільне законодавство, то застосовуються правила міжнародного договору.

Такий же порядок застосовується щодо цивільного законодавства Української РСР, якщо в міжнародному договорі Української РСР встановлено інші правила, ніж передбачені цивільним законодавством Української РСР.

Підсумок:

Питання про фактичний розмір щомісячної державної пенсії ліквідаторам в якості відшкодування за втрату працездатності з вини підприємства, яке не забезпечило виконання норм радіаційної безпеки при проведенні робіт з ліквідації Чорнобильської катастрофи.

Станом на сьогодення достовірно відомо що зона відчуження, яка складала незначну частину так званої території зони Чорнобильської АЕС, починалася з рівня переопромінювання у 20 мілірентген на годину.

Наразі достовірно відомо, що 3-тя зона небезпеки, в якій починалася максимальна, 16 кратна оплата праці, починалася з межі в 2 мілірентгени на годину на шкірі тіла ліквідатора. Таким чином кожний ліквідатор не міг отримати при ліквідації аварії на ЧАЕС заробітну плату в розмірі меншому ніж 16 мінімальних заробітних плат на місяць.

Конвенція ООН № 95 «Про захист заробітної плати» (ратифіковано Українською РСР 30 червня 1961 року) фактичну заробітну плату визначає як  «будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги,  котрі надано, чи має бути надано».

При цьому стаття 2 цієї конвенції встановлює, що ця конвенція застосовується не тільки для тих, кому ця заробітна плата виплачена, а й до тих, кому вона повинна виплачуватися.

Враховуючи статтю 456 Цивільного кодексу Української РСР, й аналогічні статті ЦК України, для розміру фактичної заробітної плати не має значення чи була ця заробітна плата виплачена робітникові.

Тому, кожен ліквідатор Чорнобильської катастрофи, безумовно, має право отримувати компенсацію за втрату працездатності в розмірі не меншому, ніж 16 мінімальних заробітних плат на місяць, при 100 % втраті професійної працездатності.

         19 липня 2017 року

Учасник ліквідації

аварії на Чорнобильській АЕС

(квітень — травень 1986 року)

Віктор Гайдак