Гірка правда: Моніторити здоров’я чорнобильців зобов’язана держава. А що насправді?

Прогнози вчених, зроблені чверть століття тому щодо наслідків Чорнобильської катастрофи, справджуються

Під чорним крилом зорі Полин

Вибух, що стався в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС, призвів до радіаційного забруднення 53,5 тисячі квадратних кілометрів території України.

Під чорним крилом Чорнобилю опинилися 2293 населені пункти, де проживали понад 3 мільйони осіб, левова частка з яких — діти.

На сьогодні, за інформацією Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, статус потерпілих мають понад 2 мільйони громадян України, з них майже 500 тисяч — діти. Захворюваність серед тих, хто зазнав і далі зазнає згубного впливу радіації, проживаючи на забруднених радіонуклідами територіях, з кожним роком зростає. Прогресують насамперед захворювання нервової, ендокринної, кістково-м’язової, сечостатевої систем, органів дихання, травлення. Останнім часом, за словами директора Інституту радіаційної гігієни й епідеміології Наукового центру радіаційної медицини, доктора медичних наук, професора Володимира Бузунова, внаслідок зростання непухлинних захворювань кількість більш-менш здорових учасників ліквідації наслідків аварії стрімко зменшується: з 67 відсотків у 1988 році до 5,4 — у 2008?му.

Україна, як відомо, давно лідирує за кількістю онкохворих: на обліку в онкологічних диспансерах МОЗ сьогодні перебувають близько 1 мільйона хворих.

— Зростання онкологічної захворюваности не варто списувати лише на Чорнобильську катастрофу, — каже директор Національного інституту раку, головний онколог Міністерства охорони здоров’я професор Ігор Щепотін. — Така тенденція спостерігається у всьому світі. Проте так само не варто й заперечувати причинний зв’язок між захворюваністю і радіацією.

Принаймні, в багатьох випадках доведено, що значна кількість захворювань так чи інакше пов’язана з наслідками Чорнобильської катастрофи. Особливо після квітня 1986?го побільшало хворих на рак щитовидної залози. Це пов’язано і з тим, що відразу після аварії не здійснювалася йодна профілактика серед населення, яке потрапило під радіаційний «дощ», і тих, хто працював на самій станції.

Папір все стерпить?..

Торік Україна відзначила 25?ті роковини з дня Чорнобильської катастрофи. З вуст можновладців ми вкотре почули запевнення, що держава пам’ятає тих, хто ціною власного здоров’я боронив Україну від атомного монстра, невинно постраждав від радіації, і робитиме все, щоб ці люди не почувалися кинутими напризволяще.

Українські чиновники вже звикли лукавити перед власним народом, а то й, вибачте, просто обманювати його. Свідченням цього вкотре може слугувати Національна програма мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи на 2002–2005 роки та на період до 2010 року.

Документ цей важко приймався у Верховній Раді, викликавши чимало дискусій як серед парламентаріїв та урядовців, так і пересічних громадян. Бо надто вже оптимістичними були прогнози щодо його реалізації. Час переконливо довів правоту скептиків, бо Програма, про яку йдеться, не виконана.

— Якщо, скажімо, у 2007 році ми мали 106?594 інвалідів, що стали такими внаслідок Чорнобильської катастрофи, то вже за кілька років кількість їх сягнула майже 111 тисяч. І сталося це здебільшого не за рахунок евакуйованих жителів сіл і міст, які знаходяться на забруднених територіях, — каже член-кореспондент АМН України, доктор медичних наук, професор Володимир Бебешко.

Прогнози невтішні

На календарі — 2012 рік. Проте й сьогодні вчені від радіаційної медицини б’ють на сполох, сповіщаючи громадськість, владу про те, що й нині наслідки тієї катастрофи даються взнаки нашому народові. Бо постраждале населення не охоплене медичними оглядами, хоча диспансеризація цієї категорії громадян, згідно з чинним законодавством, є обов’язковою. І проводитись вона має раз на рік. Нагадаю, що ще у 1987 році створено Державну автоматизовану інформаційну систему — Державний реєстр осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Передбачалося, що туди вноситимуться всі дані про їхній стан здоров’я, перебіг хвороб тощо. Та планам цим не судилося збутися. Втім, сьогодні невідомо, чи будуть вони хоч якось реанімовані. Причин багато. Чи не головна — брак коштів. Тому МОЗ не здатне забезпечувати лікувально-діагностичні заклади сучасним медичним обладнанням, яке б допомагало виявляти хвороби на ранній стадії їх виникнення. У тому числі і в районах підвищеного ризику — тих, що 26 років тому зазнали радіаційного удару. А саме серед цих жителів прогнозується зростання захворюваности на рак молочної залози, стравоходу, легенів, органів травлення, сечостатевої системи.

Медичні заклади, де проходять лікування «чорнобильці», перебувають не в кращому стані. Маю на увазі оснащення їх сучасним медичним обладнанням, забезпечення ліками тощо. Тож, звернувшись по допомогу, людина змушена більшість медичних препаратів купувати власним коштом. А більшість «чорнобильців» до заможних громадян не належать.

Що робити?

Словом, «чорнобильських» проблем у нас не бракує. Що ж залишається робити? І надалі перебувати у замкненому колі, констатуючи зростання захворюваности і смертности, інші негаразди, які мають «чорнобильське» забарвлення?

— Аж ніяк, — переконаний голова Всеукраїнської громадської організації «Союз. Чорнобиль. Україна» Юрій Андрєєв. — Держава має визначити для себе пріоритети у розв’язанні чорнобильських проблем. Одним із таких пріоритетів має бути стан здоров’я людей. Плани щодо поліпшення його повинні бути не захмарними, а цілком реалістичними, виваженими. Наприклад, варто почати з моніторингу здоров’я постраждалих. Тоді ми знатимемо істинну картину, а знаючи її, можна планувати і першочергові заходи з виправлення ситуації, що склалася. Це дозволить уникнути розпорошення коштів, яких так не вистачає і які, бува, витрачаються зовсім нераціонально. Сьогодні конче потрібно проводити масштабні епідеміологічні, молекулярно-генетичні, імунологічні дослідження, спрямовані на виявлення впливу так званих малих доз іонізівного опромінення, інші дослідження, які дадуть можливість державі знати правду про здоров’я своїх громадян. Поки що ж доводиться лише мріяти про це.

Кошти, які виплачуються «чорнобильцям» у вигляді різноманітних пільг і компенсацій, здебільшого є мізерними і не впливають суттєво на добробут людей. Натомість із державного бюджету витрачаються захмарні — зважаючи на кількість постраждалих — кошти. Тож чи не варто асигнувати їх на спорудження тих самих медичних закладів і оснащення їх новітньою лікувально-діагностичною апаратурою, що дозволило б виявляти захворювання на ранній стадії і своєчасно лікувати людей?

 

ИСТОЧНИК