Про наболіле

26 грудня 2011 року Конституційний суд України (рішення № 20-рп/2011 від 26.12.2011 року) завершив знищення прав ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які стали інвалідами внаслідок дії іонізуючого випромінювання, на справедливу компенсацію втрати працездатності, яка сталася з вини держави.

Ось ці судді Конституційного суду України: Головін А. С., Баулін Ю. В., Бринцев В. Д., Вдовиченко С. Л., Гультай М. М., Запорожец М. П., Кампо В. М., Колос М. И., Пасенюк А. М., Сергейчук О. А., Стрижак А. А., Шаптала Н. К., Шишкін В. И… якось язик не повертається називати їх «Ваша честь».

Саме ці судді визнали Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ від 28.02.1991 року (надалі Закон № 796-ХІІ) суто соціальним, таким, виконання якого залежить від можливостей держави, наповнення її бюджету. Таким чином право на компенсацію втрати працездатності, яка сталася з вини держави, для інвалідів ЧАЕС зведено внівець… З врахуванням гарантій статті 13 цього закону, в якій держава визнала свою відповідальність за втрату працездатності і прийняла зобов’язання відшкодувати її, рішення Конституційного суду України як мінімум протиправне…

Багато простих ліквідаторів клянуть суддів КСУ, справедливо вважаючи їх зрадниками, нечистю і т.д., але, якщо придивитися до рішень Верховного Суду України, постанов судів першої інстанції, апеляційної інстанцій, починаючи з 1991 року, після введення в дію закону, то ми побачимо, що Конституційний суд України не вніс нічого нового в паплюження закону…

Простий аналіз текстів показує, що все, що робилося для ліквідаторів в радянські часи, було знищено… свідомо знищено суддями, депутатами…

Поясню - станом на 1990 рік в СРСР існувала правова база, яка дозволяла отримувати компенсацію втрати працездатності в повному обсязі. Це як міжнародні договори, вчасно ратифіковані УРСР, такі як Конвенція про захист працівників від іонізуючої радіації 1960 року (надалі - Конвенція 1960 року), яку Україна ратифікувала ще 19.06.68 року, Конвенція про захист заробітної плати (Ратифіковано 30.06.1961 р., введена в дію в УРСР 04.08.1961), так і національні норми безпеки - НРБ (норми радіаційної безпеки) – 76 та ОСП (основні санітарні правила) – 80. Все це з урахуванням Правил відшкодування підприємствами, організаціями шкоди, завданої робочим та службовцям каліцтвом, або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаного з виконанням ними трудових обов’язків (введені в дію з 01.01.1985 року постановою Ради Міністрів СРСР № 690 від 03.07.1984 року) дозволяло захистити права ліквідаторів аварії на ЧАЕС в повному обсязі...

І Верховний Суд СРСР був повністю на боці ліквідаторів, так постановою Пленуму Верховного Суду СРСР № 13 від 05.09.1986 року «О судебной практике по делам о возмещении вреда, причиненного повреждением здоровья» чітко зобов’язані суди першої, апеляційної інстанції вивчати умови праці, при яких ліквідатори отримали ушкодження здоров’я, втратили працездатність. Була чітко визначена процедура дослідження доказів, правил встановлення розміру компенсацій, справедливий та прозорий порядок призначення та виплат цих компенсацій.

Більше того, саме Верховний Суд СРСР ставив питання про те, що в СРСР потрібно вводити світову практику визначення втрати працездатності не взагалі, з якихось міфічних міркувань, а конкретно, відносно до втрати працездатності саме по тій спеціальності, якою займався постраждалий. Тобто якщо він був рятівником (а всі ліквідатори аварії фактично були рятівниками), то і втрату працездатності визначати по цій професії, а не взагалі. Фактично всі ліквідатори втратили 100 % професійної працездатності…

Це тоді…

А з 1991 року це все знищено. Держава прийняла на себе зобов’язання по відшкодуванню втрати працездатності (стаття 13 Закону № 796-ХІІ) і … надала право уряду встановлювати порядок цих виплат як заманеться. Як може заманеться чиновникам, які в 1986 – 1988 роках називали ліквідаторів гарматним м’ясом, «витратним матеріалом».

І Верховний Суд України не тільки підтримав цих чиновників, він фактично знищив всі права ліквідаторів на отримання законної та справедливої компенсації втрати працездатності. Більше двадцяти років брехні, коли судді, разом з урядом перекручували все, що відбувалося в 1986 – 1988 роках.

Самий простий приклад – в СРСР для постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС був спеціально розроблений закон, який встановлював розмір мінімальної пенсії не нижче розміру мінімальної заробітної плати. Навіть перша редакція Закону № 796-ХІІ ввела це положення в дію з 01 квітня 2001 року. І все… З другої редакції закону його вже викинули, але парадокс в тому, що ця норма діє станом і на сьогодення…

А Верховний Суд України всім роз’яснює, що нема законної норми і як милість прирівнює розмір мінімальної пенсії за віком до мінімуму для непрацездатних, тобто в два рази обкрадає інвалідів ЧАЕС… 

Це сама маленька брехня, а є ще більш трагічні питання…

Дуже багато інвалідів ЧАЕС, особливо вдів, скаржаться на труднощі з встановленням причинного зв'язку між захворюванням, пов'язаним з Чорнобильською катастрофою, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і   Чорнобильською катастрофою. Зараз стаття 12 Закону № 796-ХІІ передбачає:

«Причинний зв'язок між захворюванням, пов'язаним з Чорнобильською катастрофою, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і Чорнобильською катастрофою визнається встановленим (незалежно від наявності дозиметричних показників чи їх відсутності), якщо його підтверджено під час стаціонарного обстеження постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи уповноваженою медичною комісією не нижче обласного рівня або спеціалізованими медичними установами Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, які мають ліцензію центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я».

Навіть читати страшно… а як все це свавілля виконати?

Спочатку причинний зв’язок потрібно встановити, потім підтвердити тільки спеціально створеною комісією… і так далі… І все це повинна робити людина, яка втратила мінімум 50 % працездатності… Тобто держава виставила бар’єр, який в багатьох випадках робить практично неможливим отримати зв’язок хворій людині, яка мешкає у «чорта на кулічках»… Багато ліквідаторів помирають так і не оформивши інвалідності…

Але… держава, прийнявши на себе відповідальність за «шкоду здоров'ю або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також «втрату годувальника, якщо його смерть пов'язана з Чорнобильською катастрофою» (стаття 13 Закону № 796-ХІІ), одночасно прийняла на себе зобов’язання, в статті 12, зразку 1991 – 1996 років:

«Причинний зв'язок між погіршенням стану здоров'я, захворюванням, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, визнається встановленим (незалежно від наявності дозиметричних показників чи їх відсутності), якщо уповноваженою на те медичною установою не підтверджено відсутність такого зв'язку».

Здавалося б, яка там різниця… здавалося б…

Тільки у випадку, коли держава зобов’язалася відшкодувати шкоду, вона зобов’язалася всяке захворювання ліквідатора ЧАЕС, яке привело до інвалідності, вважати пов’язаним з дією радіації, і тільки якщо є законні підстави (рішення суду, прокуратури, про необхідність провести медичну експертизу, тощо), коли уповноважена на те медична установа не підтвердила наявність зв’язку, держава може сумніватися в законності такого зв’язку і направити інваліда ЧАЕС на якесь додаткове обслідування…

А зараз… хвора людина повинна державі доводити, що такий зв’язок є… відчуваєте різницю, шановні?!!

А якщо це вдова, яка останні роки? Десятки років??? Тільки й жила заради свого коханого?

Чи існує та межа цинізму та підлості…

Ще більше брехні з визначенням статусу ліквідатора як самої аварії, так і її наслідків.

Відомо, що директивою Генерального штабу МО СРСР № 1 п від 26.04.1986 року була створена Прип’ятська особлива (прифронтова) зона, яка мала обсяг 13 кілометрів. Ця директива не розсекречена станом і на сьогодення, так як містить мобілізаційні розпорядження (приписи).

Розпорядженням начальника Цивільної оборони Київської області від 02.05.1986 року за № 09 (розсекречено в 1999 році) була створена 10-кілометрова зона, з якої була проведена евакуація населення протягом періоду з 27 квітня 1986 року по 3 травня 1986 року і яка включала населенні пункти: Прип'ять; ст. Янів; Лелів; Копачі; Кошарівка; Чистогалівка; Зимовище; Крива Гора; Кошівка; Оташів; Манієво; Паришів; Старосілля; Красне; Новошепеличі; Усів; Бенівка; Старі Шепеличі (загалом 18 населених пунктів). Ця зона офіційно називалася «Зона відчуження».

Постановою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 7 травня 1986 року № 524-156 (продубльовано постановою Ради Міністрів УPCP від 08.05.1986 року № 168) було визначено 30 кілометрову зону, з якої була проведена евакуація населення, починаючи з 2 травня 1986 року і закінчена 28 серпня 1986 року: 51 населених пунктів в Київській області та 5 населених пунктів в Житомирській. Ця зона офіційно так і називалася – «30 кілометрова зона).

Таким чином зона аварії в 1986 році називалася - 30 кілометровою зоною і досить умовно поділялася на огороджену колючим дротом територію і прилеглі до неї місцевості, де рівень радіації перевищував норми НРБ-76, і які потребували проведення дезактивації. Ця зона інколи називалася «Прип’ятська зона відселення».

З 1988 року за 30 кілометровою зоною офіційно закріпилося найменування «Зона відселення».

Є незрозумілим, навіщо законодавець в 1991 році вніс досить значну плутанину, змінивши навіть не офіційні назви зон ліквідації, що якось зрозуміло, а межі визначених в 1986 році зон аварії… Що це, злочинна дурість, чи свідомій намір з часом, за рахунок штучно створеної плутанини, залишити без статусу значну частину ліквідаторів аварії…

Є серйозні проблеми і з самою «Зоною відчуження». Вона визначена як «територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році». З першого погляду цей термін надавав посилений захист тим постраждалим, які були евакуйовані в перші місяці аварії. Але… Стаття 10 Закону № 796-ХІІ з самої першої редакції розповсюдила цей термін на всіх ліквідаторів. Так цим законом визнаються тільки ті учасники ліквідації наслідків аварії на  Чорнобильській АЕС, які «безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її  наслідків в зоні відчуження, організації проведення евакуації із цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені для виконання робіт у зазначеній зоні, в тому числі військовослужбовці, включаючи резервістів, працівники державних, громадських організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки як у цій зоні, так і за її межами».

З цього часу громадяни, яких держава в 1986-1990 роках мобілізувала на ліквідацію аварії і які проводили аварійні роботи, дезактивацію за межами населених пунктів, хоч і всередині 30 кілометрової зони, втратили статус ліквідатора, не кажучи вже про тих, хто ліквідовував «язики» радіаційних викидів реактора за межами 30 кілометрової зони.

Фактично Верховна Рада України, прив’язуючи статус ліквідатора тільки до територій, з яких було проведено евакуацію, відмовилася від всіх гарантій, наданих ліквідаторам законодавством СРСР. Поясню на пальцях: «територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році», юридично включає тільки «місця проживання населення», там де населення не проживало, ніяка евакуація не можлива, це нонсенс.

До речі, на території Чорнобильської АЕС ніяке населення «не проживало», і нікого звідти не евакуйовували ні в 1986 році, ні пізніше.

Для розуміння, яке свавілля вчинила Верховна Рада, потрібно зрозуміти, що до прийняття Закону № 796-ХІІ ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС, виходячи з міжнародних зобов’язань УРСР, внутрішнього законодавства, були всі, кого держава долучила до ліквідації цієї катастрофи…

Брехня… брехня… брехня… Починаючи з 1991 року всі інстанції, які повинні нібито захищати права інвалідів ЧАЕС, тільки паплюжать все що можливо…

Приклад. Фахівцям відомо, що в зоні аварії існували різні нормативи для цивільних та військових фахівців. Так межа допустимого переопромінювання для цивільних рівнялася нормативу (згідно НРБ-76, ОСП-80) в 50 мілізіверт (5 бер), в той час як для військових межа спочатку становила 500 мілізівертів (50 бер), а з червня 1986 року – 250 мілізівертів (25 бер). Відповідно існували й різні зони безпеки.

Так для цивільних перша зона починалася з 3 мілірентген на годину, друга з 5, а третя з 20, в той час як для військових (тільки фахівців радіаційного захисту!!!) були встановлені більші рівні: 5, 20 та 100 мілірентген на годину.

З 1991 року всі листи Держкомпраці, інших контрольних органів містять тільки посилання на нормативи встановлені для військових фахівців радіаційного захисту…

В той же час всі роз’яснення тієї ж Держкомпраці з безпеки, оплати праці, базуються виключно на нормативах, які встановлені для цивільних, що є не тільки неправомірним, а й злочинним по суті…

Доходить до абсурду… Всім відомо, що постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 7 травня 1986 року № 153/10-43 для працівників, які виконували роботи, пов’язані з ліквідацією наслідків аварії в зоні радіоактивного випромінення, був встановлений 6-годинний робочий день та 6-денна робоча неділя, але чомусь усі замовчують, що цей норматив був встановлений виключно для цивільних, які працювали за межами зон безпеки (тобто до рівня переопромінювання в 3 мілірентгена на годину). З 1991 році ця постанова застосовується до всіх ліквідаторів…

Розумієте, від солдатів які чистили дахи при потужності опромінювання за сотні рентген на годину, «чинуши» вимагають, щоб вони там знаходилися 6 годин 6 днів в неділю… жах… я хотів би, щоб хтось з тих, хто підписував ці листи, просто простояв би на тому даху хоч годину…

Далі буде…

Виктор Гайдак

Инвалид, учасник ЛПА на ЧАЭС

апрель – май 1986 г.