Вона вже все зробила, щоб вони загинули від злиднів

Відкритий лист

судді Оболонського районного суду м. Києва Майбоженко…

Пішли з життя, так і не дочекавшись коштів на лікування, мої товариші по ліквідації аварії на ЧАЕС Будрик Анатолій Костянтинович, Підгорний Василь Сидорович, Купрієнко Євгеній Іванович. 

Це ті люди, які всі ці роки підтримували мене в боротьбі зі свавіллям держави.

Це ті люди, які так і не отримали від держави ні вдячності ні компенсації понівеченого життя заради цієї держави…

Наші розмови часто стосувалася суддів Оболонського районного суду міста Києва, зокрема Майбоженко, яка постійно знущається з нас, ніколи не знаходить ніяких порушень в діях Пенсійного фонду України…

Вчора прийшла повістка, що вона готова надати якісь роз’яснення, чому їй не вбачається порушення прав інвалідів ЧАЕС, передбачених статтею 6 (1) Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, у відмові УПФ виконувати рішення суду.
Моїм братам по Чорнобилю, Будрику Анатолію Костянтиновичу, Підгорному Василю Сидоровичу, Купрієнку Євгенію Івановичу її пояснення вже ні до чого… Вона вже все зробила, щоб вони загинули від злиднів – не добив Чорнобиль, добили «честні» судді…

А мені, що може пояснити суддя, яка не має навіть поняття про просту людську вдячність!

Що суд – Голгофа для інвалідів, і не вона це встановила в нашій державі?.. Але..., як це підло та нікчемно, ховатися за якогось мерзотника при владі, а самій знущатися над хворими людьми, перебиваючи їх, не даючи сказати й слова тим, хто віддав за твоє майбутнє своє життя, своє здоров’я…

Що я повинен доводити – що тоді, в квітні 1986 року я був молодим, здоровим та сильним чоловіком, який мав улюблену роботу, багато працював, забезпечував свою родину, що мені і в страшному сні не могли приснитися якісь пенсії, пільги, якісь медикаменти, операції, лікування?

Що в мене станом на квітень 1986 року було міцне здоров’я, добра родина, просте людське щастя… В мене були всі можливості, які мені подарував світ…

І все це я залишив там, на ліквідації аварії… Залишив, бо тоді, у 1986 році, не було жодної людини, яка б не розуміла загрозу всьому живому в світі від оскаженілого атому.

Зараз всі замовчують, що Чорнобильська атомна станція була військовим об’єктом, на якому виготовлявся та накопичувався збройовий плутоній…  Саме цей плутоній, більше 300 тон і був самою реальною загрозою життю усіх, як в Україні, так і у світі.

І ми відвели цю загрозу… Ціною свого покаліченого життя…

Що я повинен доводити суду?

Що від цього, в першу чергу, постраждала моя родина?

Що я повинен доводити суду? Що якби не моя участь в ліквідації аварії, то в мене було б усе? Що я заради держави знищив своє життя і понівечив життя сина, дружини?

Нам весь час брешуть… що нема відповідного законодавства, що всі документи того періоду знищені державою…

Весь час циркулюють якісь листи Міністерства праці України після 1991 року, які посилаються на якісь засекречені циркуляри, які нібито прирівняли ліквідаторів аварії до жебраків, волоцюг…

Чого коштує тільки лист про нібито 6 часову 6 тижневу робочу неділю для ліквідаторів аварії?!! Схаменіться, там де ми були, знаходитися навіть добу було смертельно небезпечно для життя, в багатьох місцях навіть одна хвилина коштувала комусь життя, комусь здоров’я…

І Закон… Невже судді не знають, що Українська Радянська Соціалістична Республіка  ще 19.06.68 року ратифікувала без застережень Конвенцію про захист працівників від іонізуючої радіації 1960 року.

Невже судді не знають, що стаття 2 цієї Конвенції регламентує застосування її норм і правил на всі  види діяльності, що спричиняють вплив іонізуючої радіації на працівників у процесі їхньої роботи і в статті 6 встановлено, що для різних категорій працівників встановлюються різні максимально допустимі дози іонізуючої радіації, котрі можуть випромінюватися зовнішніми чи внутрішніми по відношенню до організму джерелами, і максимально допустимі кількості радіоактивних речовин, які можуть  потрапляти до організму.

Невже судді не знають, що на підставі цієї Конвенції ще в 1974 році були внесені відповідні зміни до списку «производств, цехов, профессий и должностей с вредными условиями труда, работа в которых дает право на дополнительный отпуск и сокращенный рабочий день» затверджений постановою Госкомтруда СРСР и Президії ВЦСПС № 298/П-22 від  25.10.74 року, що розділ XLI цього списку (Праця з радіоактивними речовинами та джерелами іонізуючого випромінювання) чітко регламентував працю в умовах іонізуючого випромінювання. Так для багатьох категорій працівників робочий день був обмежений 4 годинами праці на добу…

І це з розрахунку максимально допустимого радіаційного навантаження не більше  0,004 бер за зміну (0,001 бер за годину)…

Всім відомо (наприклад з рішення Урядової комісії від 07.08.1986 року), що 3 зона небезпеки, починалася з рівня іонізуючого випромінювання понад 100 мілірентген на годину (100 мілірентген дорівнює 0,1 бер), тобто в цій зоні людина не могла навіть просто знаходитися…

Та і в першій зоні, де рівень радіації знаходився в межах від 5 до 20 мілірентген на годину, Конвенція працювати забороняла – тільки виконувати аварійні роботи з жорстким регламентуванням часу…

Так на яких підставах, якимось листом про якийсь лист, для ліквідаторів встановлювався режим персонального ядерного пекла ще на цьому світі?

Судді, судді… лихо мені з вами… Коли потрібно відстояти свої пенсії, свої доходи, ви посилаєтеся на іншу Конвенції про захист заробітної плати (Ратифіковано Президією Верховної Ради Української  РСР  30.06.1961 р., введена в дію в УРСР 04.08.1961), яка в статті 1 вимагає включати до «Заробітної плати», незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано». 

Але чому ви відмовляєте нам, ліквідаторам, в її застосуванні?

Чого ви брешете в своїх рішеннях, навіщо вбиваєте людей, які дали вам можливість зараз жирувати, знущатися з нас?

Що я вам повинен ще довести?

А саме страшне у цій справі те, що я більш ніколи не прийду на засідання до судді Майбоженко, бо я просто більше ніколи не зможу звернутися до неї «Ваша честь»… Я вважаю, що вона, такі як вона, вбивають мене, всіх тих, хто врятував Україну, весь світ, у вже далекому 1986 році…

Вiктор Гайдак,

інвалід, учасник ЛНА на ЧАЕС

квітень 1986 року