На сайті СЧУ опубліковано інформаційне повідомлення, що 06 квітня 2017
року відбулося чергове засідання Центральної Ради Всеукраїнської громадської
організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» на якому прийнято рішення про
проведення 20 квітня 2017 року у м.
Київ, так званої, «Ходи пам’яті», до участі у якій «запросити Президента
України, членів Уряду на чолі з Прем’єр-міністром України, народних депутатів
України, представників міжнародних організацій».
Яка
мета цього заходу?
Все як
завжди: кілька продажних чиновників, те, що залишилося від колись Нашої з Вами
громадської організації, щось вирішила, надула щоки і побігла до президента,
прем’єра та депутатів, звати їх на «ходу пам’яті».
Що
таке «хода пам’яті» 20 квітня 2017 року? – якщо це дійсно хода, то як інвалідам
ЧАЕС її здійснити, якщо більшість і сотні метрів без болю пройти не може?
Якщо
це щось інше, то що?
І
головне, навіщо?
Наше
становище зараз таке, що потрібно не якісь урочистості проводити в честь загиблих в тому ядерному
пеклі, а рятувати їх вдів, дітей, онуків, які зараз потерпають від елементарної
нехватки коштів, їжі, ліків, одягу.
Ми
самі, ті хто ще залишилися в живих, дійшли до останньої межі – межі виживання,
адже так погано ми ще не жили. А «керманичам» колись нашої з вами організації
«Союз Чорнобиль» подавай тільки урочистості, бо потрібно ж кудись державні
кошти списати, показати хоч якусь роботу.
Дивно,
але крім цієї ходи, звіту Центральної Ревізійної комісії, якихось проблем з
перереєстрацією місцевих осередків, якоїсь щурячої гризні за якісь крісла,
Центральну Раду СЧУ більше нічого не турбує – тобто життя у них «наладилось».
Мені б
тільки позаздрити, що хоч у когось з чорнобильців все гаразд, якби не десятки
дзвінків на день – ось дзвонить вдова, в якої в минулому році помер чоловік, а
вона й досі не може оформити зв’язок його смерті, і сидить практично без
коштів, ось дзвонить інша вдова, у дитини відбирають пенсію, хоч вона й вчиться
в інституті, ось інша проблема – потрібні кошти на операцію, і так весь день.
Але
вся біда в тому, що більшість проблем цих людей – штучні, вони створені самим
же керівництвом СЧУ, яке приймає активну участь в «проштовхуванні» вигідних
урядовцям законів.
Чому
я, як і багато інших ліквідаторів, не підтримую цю організацію, в яку
перетворилась станом на сьогодення СЧУ, той самий «Союз Чорнобиль», з якого ми
всі родом?
І, по
великому рахунку, «вихідці» …
В
першу чергу тому, що в новому СЧУ, на відміну від того яким він був на початку
90-х років, коли збирали копійки для тяжко хворих побратимів, добували дефіцитні
ліки для помираючих, сьогодні мені, як і абсолютній більшості чорнобильців, там
робити нічого – там немає ні допомоги ні справедливості.
Бог їм
суддя — не захищають, то хоча б не заважали жити, але керівництво СЧУ виступає
постійними співавторами всяких, так званих, «покращень», як та ж постанова №
1210, чи остання редакція нашого закону, при цьому роблять це не дивлячись ні
на права чорнобильців, ні навіть на Конституцію України, яка гарантує розмір
наших пенсій.
Нагадаю
— у 1990 році депутати Верховної Ради Української РСР ощасливили мене тим, що
визнали, що там, де я приймав участь у ліквідації наслідків аваріі на ЧАЕС
радіація була не 0,15 мілірентген на годину, а декілька сотень, якщо не тисяч
мілірентген на годину, і за неповні три доби я отримав стільки радіації,
скільки, відповідно до Норм радіаційної безпеки НРБ-76, повинен був би
максимально отримати за 36 років при роботі з радіацією, притому працював в
цьому пеклі без жодних засобів індивідуального захисту (офіційно я отримав
тільки зовнішнього випромінювання 18 бер).
Депутати
нас «ощасливили», визнавши 1.08.1990 року аварію на ЧАЕС Чорнобильською
катастрофою та надали завдання Кабінету Міністрів розробити закон, який би
захистив наші права та надав пільги та компенсації.
28.02.1991
року такий закон було прийнято. В статті 13 «держава визнала свою повну
відповідальність за втрату працездатності, ушкодження здоров’я чорнобильців і
зобов’язалася її відшкодувати».
Спочатку
мені, як ліквідатору 1986 року, держава гарантувала, що розмір моєї державної
пенсії не може бути меншим ніж 5 мінімальних заробітних плат (для 2 групи
інвалідності), потім підвищила (!?) до 8 мінімальних пенсій за віком. Одночасно
була розсекречена частина таємних до того часу Постанов уряду УРСР, відповідно
до яких мені повинні були нараховувати заробітну плату.
У 1996
році Україна прийняла Конституцію України, якою права та свободи людини визнані
вищою цінністю та змістом діяльності держави. Стаття 22 Конституції України
гарантувала: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів
не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».
Здавалося
б, що може бути простіше – станом на 2011 рік особисто у мене, як інваліда ЧАЕС
2 групи, існувало право отримувати державну пенсію в розмірі не меншому ніж 5
мінімальних заробітних плат, або 8 мінімальних пенсій за віком.
Конституційний
Суд України, ще в 2005 році визначив:
«Зміст
прав і свобод людини – це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні
можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку.
Обсяг прав людини – це кількісні показники відповідних можливостей, які
характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та
виражені у певних одиницях виміру.
Звуження
змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик
можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто
якісних характеристик права.
Звуження
обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу,
розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників
використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики» (рішення №
8-рп/2005 (справа про рівень пенсії) від 11 жовтня 2005 року).
Здавалося
б, яким чином постанова № 1210, прийнята за сприянням керівництва СЧУ, може
зменшити мою державну пенсію в п’ять разів, якщо це заборонено Конституцією
України, та ще й при існуючому роз’ясненні Конституційного Суду України?
Вірніше
буде запитати, а як готували в СЧУ цю Постанову, яка паплюжить Конституцію
України? Як вони її «протягували» через Міністерство юстиції?
І це
навіть не головне, головне чому за п’ять з половиною років СЧУ нічого не зробив
для поновлення прав чорнобильців, для допомоги всім нам з Вами.
Ось
чому я вимушений погодитись з думкою багатьох ліквідаторів про те, що СЧУ
перетворився на клоаку для Кабінету Міністрів, який їх руками нас гвалтує і
відбирає останнє. На жаль в наших рядах, рядах тих хто пройшов горнило
чорнобильського пекла, зараз не існує єдності. Більше того, є дуже не зрозумілі
провокатори та інтригани, які намагаються досягнути своїх цілей, дуже далеких
від справедливості.
Так, я
колись дуже високо цінував того ж Бориса Черкаського, він же Бродовський, бо
здавалось, що людина від всього серця боліє за справедливість. Але слова його
відрізняються від справ.
Я
ніколи не змінював своєї позиції, що у всіх постраждалих від дій радіації, хто
став інвалідом до січня 2015 року, є
конституційне право отримувати 6, 8 10 мінімальних пенсій за віком, як і у
ліквідаторів, існує право на 3, 5, 7 мінімальних заробітних плат.
Це
право гарантує Конституція України, і держава повинна його виконувати, якщо
Україна ще існує.
Але
існують і ті, хто отримав інвалідність і після 1.01.2015 року, коли був
змінений наш Закон. На них не розповсюджуються гарантії статті 22, але вони теж
постраждалі, тому я вважаю за потрібне робити все можливе і для них.
Перед
тим як щось робити, потрібно вислухати думки всіх чорнобильців, яким є що
сказати, а не скіглити чи огульно всіх хаяти. Якщо Борису Черкаському є що
сказати по суті громаді – нехай скаже. Аргументовано запропонує реальний шлях
для поновлення наших прав.
У
кожного є своє бачення, і всяку розумну позицію, потрібно вислухати, перед тим
як щось робити. Потрібно знати, що ми хочемо зробити, яким чином цього
досягнути. З ким нам потрібно об’єднатися, а від кого чекати удару в спину.
Я
пропоную усім хто має свою позицію, свій погляд на шляхи та методи вирішення
наших проблем, оприлюднити їх зараз і спільно вирішити, що потрібно негайно
зробити, щоб вже в травні цього року відбулися зміни на краще, а в наступному
році всі болючі проблеми були вирішені.
У мене
є своє бачення і днями я його опублікую.
Один
самий простий пункт я озвучу вже зараз: у Конституційному Суді України лежать
без руху десятки заяв чорнобильців по факту порушення їх конституційних прав, в
відношенні державних пенсій. Конституція України з 1 жовтня 2016 року обов’язала
ці заяви вирішити по суті. Я вважаю за доцільне проводити не «ходу пам’яті», а
зібратися один раз в Конституційному Суді України і змусити суддів вирішити
хоча б одну справу по суті, по Конституції і по справедливості.
І є ще
декілька дуже простих і реальних кроків, які заставлять владу відновити наші
права.
Учасник
ліквідації
аварії
на Чорнобильській АЕС
(квітень
— травень 1986 року)
Віктор
Гайдак
ИСТОЧНИК: «Чернобылец Харьковщины»
Комментариев нет:
Отправить комментарий