14 грудня в Україні відзначається День
вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Саме в
цей період у далекому 1986 році – через сім місяців після страшної аварії –
ліквідатори здобули першу перемогу над невидимим ворогом – радіацією, завершили
спорудження саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком. За ту перемогу
більшість із них заплатили найдорожчу ціну – життя, багато хто і досі
розплачується власним здоров’ям. Про свій Чорнобиль «КП» розповів
кропивничанин, ліквідатор аварії на ЧАЕС ІІ категорії Олександр Дикий.
Олександрові Дикому – 58. Коли у Чорнобилі вибухнув реактор, йому було 24 роки. На той момент він уже закінчив Кіровоградське медучилище, відслужив в армії, повернувся додому і вже мав власну родину і двох маленьких дітей. Відрядження у Чорнобиль стало несподіванкою для родини Олександра. Каже, тоді ніхто не обирав, хоче їхати туди чи ні.
–
Після армії трохи попрацював на радіозаводі, а в 1985 пішов на роботу на шахту
«Степова», нині Новокостянтинівська у Маловисківському районі. Коли сталася
аварія в Чорнобилі, про це знав, але особливого значення цій події не надавав,
бо тоді ж про це мало говорили у засобах масової інформації. Якось уже у серпні
1986 року повернувся додому після другої зміни, а на столі лежить повістка:
з’явитися завтра на 8:00 у військкомат. Зранку зібралися у дворі військкомата
багато хлопців. Для чого всіх викликали, куди повезуть – ніхто не знав. А тут
виходить прапорщик і каже: поїдете у Чорнобиль, – пригадує далекі події
Олександр Дикий.
Того
ж дня усі хлопці пройшли медогляд, а наступного – частину з них відправили на
автобусах, інших – літаком до Білої Церкви, де всіх перевдягли у військову
форму і відвезли в село Оране на Київщині в 25-ту хімбригаду. Там новоприбулих
розсортували по військових частинах. Олександр Дикий потрапив у військову
частину 73413 Донецького полку цивільної оборони СРСР, яка базувалася біля села
Рудня, де його призначили замкомвзводу механізації.
– У тих краях я раніше ніколи не був. Перше, що вразило – надзвичайно гарна
природа, з одного боку – ліс, по інший – степ. І зовсім порожні людські
хати і двори, де ще ходили гуси, качки, була якась живність. А сади просто ломилися
від стиглих яблук і груш. Перший тиждень ходили в наряди у таборі, де жили, а
22 серпня перший раз виїхав на станцію на третій енергоблок. Нас туди поїхало
десь 60-70 чоловік, нам видали іншу військову форму, яка була чимось просочена,
і грубі чоботи. А перед цим попередили, що волосся дуже набирає радіацію, то ми
перед поїздкою один одного поголили, – каже співрозмовник «КП».
– Коли під’їжджали до станції, вона здалася гігантською. Тоді вже споруджували
над зруйнованим енергоблоком саркофаг, було багато техніки, машини, бульдозери
були обшиті свинцевими пластинами. На станції нас знову перевдягли в іншу
форму, а ще видавали такі свинцеві фартухи і рукавиці, в яких було не дуже
зручно працювати, перевзули в інші чоботи, а обличчя захищали або респіратором,
або звичайним одноразовим «лєпєстком». Наше завдання було – розчищати дах від
наслідків вибуху. Там на даху були шматки арматури, графіту, бетону, все, що
розліталося навкруги від вибуху на четвертому реакторі. Нас попередили, що за
один вихід на дах допустима доза опромінення 1,97 рентген. Але заміряти
радіацію ми не могли, бо не мали особистих дозиметрів, тож вирахували, щоб
отримати таку дозу радіації, на даху можна пробути максимум до трьох хвилин. Ми
вмикали таймери, вибігали на дах, що встигали – хапали, клали на ноші,
висипали це прямо з даху на землю і швидко спускалися вниз. Ми, як мурахи, одні
спускалися, інші піднімалися на дах реактора, – продовжує ліквідатор.
Чоловік розповідає, після спуску на землю усіх обмірювали дозиметром. Одяг і
взуття після повернення просто «світилися», його знімали і складали в одну
корзину, якщо на одязі було менше радіації, клали в іншу. Що потім робили з тим
одягом, ніхто не знав. Потім хлопці йшли в лазню і перевдягалися у свою форму.
Таких виходів на дах реактора в Олександра Дикого було 10. Пригадує, коли
піднімалися останній раз, на місці не було дозиметриста, який перед виходом
замірював рівень радіації.
Після Чорнобиля Олександр Дикий ще 17 років пропрацював у шахті. Сьогодні чоловік має інвалідність у зв’язку з профзахворюванням. Каже, після участі в ліквідації наслідків аварії, першу путівку на оздоровлення отримав аж через десять років – у 1996. Тоді не дуже держава хотіла визнавати ліквідаторів. Пригадує, як у 1997 році зникло дуже багато документів, які засвідчували участь людей у ліквідації. Хто це зробив, чи за вказівкою керівництва колишнього СРСР, чи вже нового керівництва України, не відомо, але, стверджує чоловік, багато ліквідаторів не змогли документально підтвердити свій статус. (на фото Олександр Дикий, 1986 рік, Чорнобиль)
Нині Олександр Дикий на пенсії, але склавши руки не сидить. Чоловік активно займається громадською діяльністю на посаді заступника голови ветеранської громадської організації «Союз Чорнобиль України». Каже, і сьогодні з боку держави до ліквідаторів немає належної уваги.
– Нас ніхто не запитував, хочемо ми туди їхати чи ні. Брали молодих хлопців, неодружених, які ще не мали ні родин, ні дітей. Тоді була інша держава. Я розумів, що це мій обов’язок, що в мене дома лишається моя родина і мої діти. Я мусив захищати їх, свій дім, свою землю. Історію вже не зміниш. Дивує тільки, що в Україні побудували так багато атомних електростанцій і ніхто не задумався, чим це може обернутися для людей, – каже ліквідатор.
Цитата. Тоді не дозволяли, щоб ліквідатори отримали опромінення більше 25 рентген на рік, і в документах зазначали саме цю цифру, бо при більшій дозі треба було вже відрядження оплачувати в п’ятикратному розмірі, а цього робити ніхто не хотів
Комментариев нет:
Отправить комментарий