Василь Кацел: День ліквідатора нагадує про чорнобильців, що віддали за нас життя

На початку тижня в Україні відзначали День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Саме 14 грудня 1986 року завершилося будівництво першого захисного саркофага «Укриття» над зруйнованим четвертим енергоблоком. 

Це була перша серйозна, важлива перемога над зловісним атомом, який вирвався з-під контролю людини після квітневого вибуху. Фахівці-енергетики, військові, прості люди, проявивши відвагу і небачену самопожертву, врятували не тільки українські землі від забруднення радіацією, а й цілу планету від смертельної некерованої ядерної стихії.

У ліквідації аварії на ЧАЕС брали участь майже дві тисячі буковинців. То були пожежники, енергетики, будівельники, водії, строковики й мобілізовані військові запасу… Ці люди ціною здоров’я, а нерідко й власного життя прийняли доленосний виклик. Чимало з них, одержавши надмірну дозу радіації, на жаль, не дожили до сьогодні. А ті, хто вижив, прийшли у понеділок, 14 грудня, на Центральне кладовище, щоб покласти вінки і квіти до пам’ятника загиблим ліквідаторам, вшанувати ню пам’ять хвилиною мовчання. Серед них – голова Чернівецької обласної організації «Спілка інвалідів Чорнобиля» Олег Демченко, голова Кіцманської районної організації спілки «Чорнобильці Буковини» Мафтей Гриник (на фото другий зліва), його колега-ліквідатор із Герцаївського району Василь Кацел (перший справа), посланці з інших районів області. Хоч і минуло 34 роки з того дня, коли закінчилося зведення будівництва саркофага над зруйнованим енергоблоком Чорнобильської АЕС, але ліквідатори пам’ятають ті дні, наче ті події відбувалися вчора-позавчора.

ПЕРЕОПРОМІНЕННЯ НАМАГАЛИСЯ НЕ ДОПУСКАТИ, ТОМУ ЩО НАЧАЛЬСТВО ЗА ЦЕ «БИЛИ ПО ШАПЦІ», І КОМАНДИРИ МОГЛИ НЕ ОТРИМАТИ ОБІЦЯНІ ЇМ ГРОШІ

Накази не обговорюють, їх – виконують

– Надання свого часу державного статусу Дню ліквідатора ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, людей що віддали свої життя та здоров’я заради порятунку нашої землі від страшної техногенної аварії, наслідки якої не дають спокою людству і нині, – розповідає Василь Кацел. – Сталася непередбачувана катастрофа. Кажуть, прорахувалися інженери. Вгамовувати стихію відрядили непідготовлених пожежних, які через надмірне опромінення за кілька днів померли. На ліквідацію аварії мобілізовували людей, які ні до енергетики, ні до боротьби з радіацією стосунку не мали. Я служив строкову службу в місті Золочів на Львівщині. Про вибух на ЧАЕС нам, звісно, ніхто з офіцерів не повідомив, хоча чутки почали ширитися із цивільного життя. Через безпідставну таємничість серед рядових ширилася тривога за своїх рідних, оскільки, розповідали знаючі люди, над Буковиною випав радіоактивний дощ і забруднив радіацією кілька населених пунктів. Ми просилися в офіцерів піти у місто, аби з телефонної станції подзвонити додому, та нас не відпускали. За день-два ми зрозуміли, чому нас тримали в частині. Несподівано оголосили тривогу, нам видали сухий пайок і відрядили у дорогу. Куди їдемо – прямо не говорили, так, напівнатяками. Хоча було зрозуміло, куди гребуть. Усі загалом уже знали, що сталося, бо кілька мобілізацій уже було з інших військових частин Львівщини. Ми були серед перших ліквідаторів, а той травень і все літо були найбільш важкими і небезпечними.

Нас привезли на Київщину і прикомандирували до військової частини 3217. Розмістили, але ненадовго. Через кілька днів наш підрозділ відрядили у 10-кілометрову зону. Оскільки я був водієм, то мені доручили автокран. Тоді в цій зоні будували тимчасові помешкання та бліндажі з екологічно чистих матеріалів для людей, котрі безпосередньо працювали на зведенні «Укриття». Працювати довелося у населених пунктах Денисівка, Прип’ять та інших. Завантажували й розвантажували будівельні матеріали – фундаментні блоки, панелі перекриття, дерево, шифер тощо. Дуже дивно було спостерігати, як безлюдними містами бігають голодні кішки й собаки у пошуках господарів, як дозрівають і падають фрукти у садах.

Мені довелося прослужити у небезпечній зоні сім з половиною місяців. Чи варто казати, що солдати не мали індивідуальних засобів захисту. В офіцерів, щоправда, були дозиметри. Та й без них ми відчували, що радіація зашкалює. Але у нас був наказ, а його не обговорюють.

Під час демобілізації нам не видали посвідчення ліквідаторів. Особисто мені довелося кілька разів їздити до столиці, щоб добитися документа, котрий по праву належав мені. Чиновники вигадували всілякі причини, аби його не видати, хоча у військовому квитку було чітко написано, що моя частина і я особисто проходив службу в 10-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС. І добре, що добився, бо з роками щоденне опромінення дало про себе знати – з’явилися болячки, які підточують здоров’я. А статус ліквідатора дає право лікуватися у спеціалізованих лікарнях, оздоровлюватися у санаторіях.

Бетеери на одну поїздку в зону

Мафтея Гриника з Кіцманщини призвали на строкову службу в жовтні 1985 року. Він уже добре знав про руйнівні наслідки від радіації. Кілька сіл у районі виявилися забрудненими від радіоактивного дощу. Йдучи служити, від і гадки не мав, що йому невдовзі доведеться буквально доторкатися до неї руками.

– Мене направили служити у внутрішні війська, – згадує Мафтей Гриник. – Це специфічний рід військ. Після прийняття присяги й тримісячної підготовки нас відрядили служити у спеціальний оперативний полк, що був у Києві. Командував ним доволі молодий полковник Трофимов. Він, власне, був нам за батька і дуже пильно стежив, аби ніхто з нас не зазнав шкоди, беріг нас, наче своїх дітей.

Ми мали працювати у 3-кілометровій зоні. Але згодом діяти довелося в самому осередку аварії. З Харківського бронетанкового заводу на об’єкт привозили нову бронетехніку. На цих бетеерах до зруйнованого енергоблоку заїжджали 18 військовиків у захисних костюмах і протигазах, забирали накопичувачі радіації й вивозили для захоронення. Щоб ви розуміли, що то таке, розповім детальніше. Річ у тому, що заражені фрагменти металу, бетону, деталей були розсипані таким собі, так би мовити, горохом. Там, де ця горошина лежала, – було сильне опромінювання. На кілька метрів відійшов – воно зменшується. Та оскільки все це розлетілося, знайти ці елементи або передбачити, де і як зафонить, було дуже важко, майже неможливо. Був епізод, коли хлопець випадково взяв шматок графіту в руку – і у нього долоня миттєво згоріла? А таких шматків усюди була величезна кількість. Ну і пил покривав усе суцільно. Але він фонив менше. Однак його все одно треба було збирати. Якось цей пил ненароком висипався при завантаженні на бетеер і землю. Щоб уникнути покарання від командирів, ми крадькома зібрали білий порошок назад в ящик. Яким було наше здивування, коли наступного дня ми помітили, що на бетеері фарба злізла і з’явилася іржа.

Перебував у зоні з січня по червень. Потім потрапив у госпіталь. Відтоді двічі на рік мушу підліковуватися у медичних закладах, оскільки часто болить голова, нерідко трапляються кровотечі з носа. Дали третю групу інвалідності. Лікування обходиться недешево. Держава мало допомагає. В сусідній Білорусі ліквідаторам виділяють чималі кошти на лікування й оздоровлення. А в Україні про це марно говорити. Розумію, важко, йде війна. Але хай би прийняли рішення про 50-відсоткову оплату за ліки, протезування зубів. У мене проблеми з печінкою, то мушу в Італії замовляти ліки, а вони коштують 60 доларів. Де брати такі гроші?

Я не піклуюся тільки про себе. На Кіцманщині нині налічується 180 ліквідаторів, є понад 1000 постраждалих. З кожного села району брали на ліквідацію по 8-10 осіб. Здебільшого, 35–40-річних. Відтоді минуло 34 роки. Ліквідаторам зараз по 70-75 років. Вони потребують лікування. А його немає. От і йдуть люди у засвіти, а вони ж, по суті, врятували Україну, Європу від страшного лиха. Ставлення дуже погане. Розумію, ситуація у державі складна, тривають військові дії на Сході, але керівництво держави повинно розуміти, що ми рятували не тільки Україну, але й увесь світ.

Мафтей Гриник, попри свої болячки, дуже опікується побратимами. А ще він займається волонтерською діяльністю – з початку бойових дій на Сході він 20 разів їздив на передову з продуктами харчування, одягом, взуттям та іншими необхідними речами для українських військових.

Влада відвертається від ліквідаторів

Зараз в області налічується 15380 постраждалих осіб від аварії на Чорнобильській АЕС, 257 ліквідаторів першої категорії, 847 – другої. Це люди, які були практично в епіцентрі лиха й були найбільше опромінені.

– Цим людям потрібна увага й періодичне стаціонарне лікування, –каже голова Чернівецької обласної організації «Спілка інвалідів Чорнобиля» Олег Демченко. – На жаль, цього немає. Це проблема на рівні держави. Але й місцева влада не сприяє нам. Наприклад, «чорнобильцям» потрібне місце для зустрічей, заходів. Колись нам виділили його, прощею 43 квадратних метри. Але нинішня влада знаходить приводи, щоб відібрати його у нас. Тому мусимо судитися. Схоже, комусь впало в око те приміщення.

Анатолій ІСАК

Довідка

Аварія на ЧАЕС – найбільша техногенна катастрофа за всю історію ядерної енергетики у світі, яка змінила радіаційну обстановку, екологію, долі людей не тільки на європейському континенті, а й у всьому світі. З різницею у дві секунди відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС, в результаті яких сумарна радіація ізотопів, викинутих у повітря, становила 50 мільйонів кюрі, що у 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби у Хіросімі 1945 року. Лише наступного дня, після того як у Швеції за рівнем радіації визначили, що в Україні сталася аварія, уряд СРСР повідомив про Чорнобильську трагедію. Від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько 10 днів, загинув 31 чоловік і понад 200 було ушпиталено. За неофіційною статистикою, в Україні померло не менше, ніж 15 тисяч людей, які були уражені у результаті аварії на Чорнобильській АЕС. 

ИСТОЧНИК: